Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

Повернувшися у Славуту, лікар усе добре обдумав, зголосився в німецькій комендатурі, одержав роботу. І почав групувати навколо себе надійних людей. Уже взимку 1941 року він створив широко розгалужену підпільну організацію, її бойові ланки діяли в багатьох містах і селах Кам'янець-Подільської області. Лікар очолив окружний підпільний центр, до складу якого увійшли Одуха, Захаров, Шорников та Яворський. Члени центру підіймали на боротьбу з фашистами радянських патріотів у Плужнянському, Ляховецькому, Старокостянтинівському, Шепетівському, Проскурівському, Тальпівському та в інших районах. Налагоджувалися також зв'язки з підпіллям Новограда-Волинського, Бердичева, Житомира.

Спочатку Михайлов розробив план масового збройного повстання в тилу ворога, на території кількох окупованих областей. Та коли все зважив, врахував складність обстановки, від цього наміру відмовився, зрозумівши його нереальність. Підпільники одержали наказ створювати партизанські групи, добувати зброю та боєприпаси, чинити диверсії на залізницях, на підприємствах, перешкоджати гітлерівцям вивозити зерно, худобу, сировину.

Безліч зв'язків, що пролягли від Славути до десятків бойових груп, до комуністів, комсомольців, тримав у своїх руках лікар. Отож життя й доля багатьох людей залежали тепер від того, як буде тримати себе лікар у гестапівській катівні. Його мовчанка була єдиною зброєю, що залишилась у нього. І він не склав цієї зброї до кінця. Не вирвавши у лікаря ні прізвищ, ні явок та адрес, німці привезли його в Славуту. Тут, поряд із лікарнею, де Михайлов провів половину життя, вже була споруджена шибениця. На шию зв'язаного, закривавленого лікаря есесівець накинув зашморг. Михайлов востаннє звів погляд на людей, яких фашисти зігнали до місця страти, кивнув їм головою, що посивіла за два тижні.

— Прощайте, товариші…

Гестапівці наказали поліцаям закопати труп страченого на подвір'ї лікарні. Так у Славуті люди дізнались, що Федір Михайлов, завідуючий лікарнею, ніколи фашистам не служив — служив він своєму народові.

… Шваленберг підняв руку. На ньому, як завжди, був мундир із погонами та відзнаками. Водій, різко загальмувавши, відкрив перед солдатом дверцята кабіни. Шваленберг, а за ним і Василь Шантар вмостилися на сидінні. Олександр Софієв і Максим Сідненко вибралися в кузов.

Штовхнувши водія парабелумом, Шваленберг наказав йому по-німецьки:

— Газуй прямо й сиди спокійно!

Водій вкрився холодним потом, скосив очі на пістолет і мовчки увімкнув швидкість. Машина наближалася до Славути. Вже видніли кулеметні вежі над табором для військовополонених. Біля огорожі з колючого дроту походжали есесівці-охоронники.

Зненацька водій кинув баранку і з криком вистрибнув }з кабіни. Шваленберг двома пострілами з пістолета звалив його на дорозі. Шантар ледве встиг перехопити кермо і дав повний газ. Машина, ревнувши мотором, помчала вперед.

Не втямкувавши, що ж відбувається, есесівці якусь мить розгублено дивилися на грузовик, що віддалявся, на дорогу, де, загрібаючи руками пилюгу, копав німець. Потім опам'яталися, ударили з автоматів по машині. Грузовик нісся вулицями міської околиці, здіймаючи за собою хмару куряви. Біля лісозаводу, на мосту через Горинь, партизанів намагався перехопити поліційний патруль. Ледве не збиті колесами, чорномундирники порснули з дороги врозтіч. Машина мчала далі, жителі міста проводжали її здивованими іі захопленими поглядами.

Надвечір четверо сміливців підкотили до лісового партизанського табору.

Загін в Антона Одухи був тоді ще невеликий. Разом з учителем до лісу прийшли його друзі з підпільної групи в Стриганах: старшина танкіст Олексій Іванов, вчорашні учні Одухи — Сашко Гіпс, Леонід Троцький, Віталій Кмитюк, а також Тоня Петричук, Василь Трегуб, вчителька Ганна Охман. Були тут і військові, котрим Одуха та Михайлов влаштували втечу з табору полонених у Славуті: армійський політпрацівник Гнат Кузовков, Олексій Манько, Олександр Софієв, Василь Шантар, Ібрагім Друян, Тенгіз Шавгулідзе та ще кілька бійців і командирів. Із Шепетівки Іван Музальов також привів у загін підпільників Микиту Гончарова та Івана Нищенка. З ними прийшов і Станіслав Шваленберг.

Солдат німецької армії Шваленберг давно чекав зручного моменту, щоб порвати з гітлерівцями, яких ненавидів не менш, ніж його радянські друзі. Іван Музальов теж був військовий, потрапив у полон, фашисти кинули його разом з іншими за колючий дріт у Шепетівці. Станіслав Шваленберг служив в охороні шепетівського табору. Він і допоміг Музальову та кільком його товаришам вирватися з неволі. Так виникла в Шепетівці підпільна група, яка здійснила чимало сміливих операцій на залізничному вузлі і в місті. Коли над групою Музальова нависла загроза провалу, він вирішив відправити декого з підпільників до Одухи в ліс. Залишатися в загоні сам не мав наміру — в Шепетівці в Музальова було кілька явок і надійних квартир, до міг переховуватися від гестапівців. Там, у місті, лишилося чимало товаришів, вони готували крупну диверсію на величезному німецькому військовому складі, де зберігалося понад шість тисяч тонн продовольства, і керівник групи мав повертатися до своїх людей.

Одуху непокоїла думка: як налагодити зв'язок зі своїми по той бік фронту. Командирові загону вже було відомо, що в лісах Брянщини та Білорусії народні месники розгортають боротьбу з окупантами. Чутки про це долинали і до Кам'янець-Подільської області — уривчасті відомості про лісовий партизанський край приносило радіо. Навіть фашистські газети час од часу писали дещо про «білоруських та брянських лісових бандитів», які, мабуть, добре-таки насолили гітлерівцям. Одуха задумав спорядити в район Брянська своїх розвідників. Він був переконаний, що там працюють партизанські радіостанції, штаби, які керують численними загонами народних месників, обмінюються з Великою землею радіодепешами, передають за лінію фронту розвідувальні дані, одержують звідти накази…

Та на Брянщииу лежала далека дорога. Ось тоді й виникла думка захопити у німців транспорт, щоб вирядити на ньому добровольців у небезпечну й нелегку подорож. Добути машину взявся Станіслав Шваленберг. У супроводі кількох партизанів він вийшов на шлях недалеко від Славути, де часто курсували німецькі грузовики…

Наступного вечора дев'ять партизанів на чолі з Максимом Сідненком, озброєні знятим із підбитого танка кулеметом, гвинтівками та гранатами, виїхали з лісу на трофейній машині. Перед ними пролягли сотні кілометрів, їх чекали на шляху десятки населених пунктів, заповнених гітлерівцями. Було складено маршрут: Берездів, Олевськ, Туров, Кончевичі, Бобруйськ, Гомель і — Брянськ.

Берездів проминули без перешкод. Але дістатися автостради