Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

за типом соціального співжиття вподібнюється місту. Як і в місті, в селі закон чи сила беззаконня давно витіснила традиційне та звичаєве право, а пісня чи вкорінені в пам'яті поколінь обряди давно не виконують жодної іншої функції, окрім декоративно-етнографічної, і не мають зв'язку з реальним життям людини, а починаються і закінчуються на сцені (реальній чи імпровізованій — не так суттєво), зберігши форму й цілковито втративши сакральне наповнення. Цей процес зайшов настільки далеко, що навіть поети зламу тисячоліть давно вже не шукають цілісности в народному, змістивши свої пошуки на рівень окремого слова. Згадаймо, що наприпочатку віку XX творець імперського футуризму Велімір Хлєбніков їздив українськими селами саме за цим, іще не втраченим, духовним знанням, якого, за його ж словом, ніколи не існувало в селі російському.

72

За даними статті «Поділля» з «Енциклопедії Українознавства». — T. 6, С. 2141.

73

Власне, ця втрата почуття господаря змушувала залишати насиджене гніздо та їхати в пошуках кращої долі в цілковиту невідомість не лише українців (східних — на схід Росії, західних — у новий світ), а й ірландців, німців, італійців, іспанців, які, намагаючись обдурити европоцентричну цивілізацію, «відновлювали» своє почуття «господаря» в Південній і Північній Америці, Австралії та інших «нових» землях. Безперечно, гіпотеза про антиселянський і антитрадиційний характер європейської цивілізації потребує детальнішого розгляду, але наразі жодне з відомих мені пояснень не обґрунтовує достатньою мірою масового виїзду селян на нові землі.

74

Цит. за: Зенкин Сергей. Жития великих еретиков. Фигуры иного в литературной биографии // Иностранная литература. — 2000, ч. 4, С. 136.

75

Соломія Павличко. Теорія літератури. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002, С. 47—48.

76

Із цією думкою погоджувалися всі учасники народницького дискурсу: від Е. Маланюка до О. Корнійчука. Цього ж вимагала й ідеологічна пропаґанда (як радянська, так і антирадянська), що примушувала письменників до виховання людей. Із іншого боку, «модерне», яке нині рекомендують розуміти як сучасне або найсучасніше в кожний проміжок історичного часу, є «прагненням до оновлення існуючих форм та   к а н о н і в, динамізм, бажання відповідати рівневі розвитку сучасного світу, досягненням природних наук, філософії, психології, техніки, комунікації XX ст.» (Лексикон загального та порівняльного літературознавства / Буковинський центр гуманітарних досліджень. Керівник проекту А. Волков. — Чернівці: Золоті литаври, 2001, С. 342). Прихильність до традиції оголошується сучасними дослідниками реакційною, і це цілком відповідає дійсності, адже протистоїть ідеям европоцентричного уявлення проґресу. Проте, коли дивитися на це з точки зору антиґлобалізму, то така донкіхотська народницька позиція хоча й видається малоперспективною, проте виглядає значно моральнішою щодо матері — біологічної, матері-вітчизни, матері-земли, зберігаючи, нехай і в законсервованому вигляді, можливість інакшости як іншого вибору й іншого способу буття людини. Проблема української літератури саме в тому й полягає, що наша земля, з її традиційним селянським, є однією з тих точок великої напруги, де архаїчна селянськість до останнього чіпляється за життя, зберігаючи потенційну можливість іншорозвитку, тобто — можливість іншого вибору для людини та суспільства. І в збереженні цього «духу земли» велика заслуга саме народницького дискурсу, в якому принцип ієрархічности та спадкоємности — «Котляревський був духовним батьком Шевченка, Шевченко — Франка» (Шерех Ю. На риштуваннях історії літератури // Шерех Ю. Друга черга. — Ню Йорк, 1978, С. 31.) — законсервував напозір «малоперспективну» з погляду проґресу, але відповідного «духові земли» ідею інакшого як альтернативного процесу розвитку людства.

77

Перший лист Станіслава Тельнюка до Василя Стуса. Без дати (орієнтовно можна датувати 1971-им або 1970-им роком) // Кримінальна справа № 47 по обвинуваченню Стуса Василя Семеновича у вчиненні злочину, передбаченого ст. 62. ч. 1 КК УРСР. Начато: 13 січня 1972 р.; Окончено: 26 липня 1972 р. в 12 томах. Том 10, — Арк. 1, 9.

78

Соломія Павличко. Теорія літератури. — С. 49.

79

Там само. — С. 50.

80

Семен Глузман. Двадцять днів у камері з Василем Стусом // Знак нескінченності. — K.: Факт, 2002. — С. 10.

81

Див.: Василь Стус. Твори. У 4-х томах (6 книгах). 5 і 6 (у 2-х книгах) — додаткові. Том 6. Листи до рідних. — Л.: ВС «Просвіта», 1997.

82

Ідеться про загальноприйняте тлумачення цього терміну, а не про точку зору Є. Сверстюка, Л. Світличної та інших шістдесятників-дисидентів, які дещо звужують шістдесятницьку спільноту до кола осіб, які перебували бодай в активній моральній опозиції до радянського режиму. У культурному плані таке звуження явища шістдесятництва видасться дещо спрощеним і надміру орієнтованим на особисті якості людини, а не на їхні культурні орієнтири та вподобання.

83

Саме в цьому слід шукати розуміння того факту, що письменник ніколи активно не прагнув виїхати з СРСР, а коли й зрікався публічно громадянства (1978, 1979 pp.), то лише з причин неможливости мати елементарні людські права — право попрощатися зі смертельно хворим батьком, мати власні записи, зберігати вірші, нотатки. Коли ж біль і образа від абсолютної сваволі та несправедливости влади відступала, Стус відразу ніби кореґував себе: «та й не дуже кортить за той кордон» чи подібне. Ця ж відсутність прагнення за всяку ціну виїхати з країни була помітна й під час «перерви» між тюрмами від серпня 1979 до травня 1980 року, коли, навіть маючи запрошення на читання лекцій до кількох університетів, він не докладав значних зусиль, аби виїхати. Навпаки — за свідченням його дружини, моєю дитячою пам'яттю — значно більше він прагнув знову потрапити «на волю», до табору, де міг знову стати «самим собою», не маючи постійних, принизливих для нього як для чоловіка нагадувань про відповідальність перед родиною, яку він не міг ні матеріально забезпечити, ні захистити від зовнішнього тиску, зумовленого його безкомпромісною поведінкою.

84

Василь Стус. Твори: T.3, кн. 1. — С. 83—84.

85

Див., зокрема, їхні праці: Михайлина Коцюбинська. Поет // В. Стус. Твори: Т. 1, кн. 1. — С. 7—38; Стус як текст / Ред. та автор передмови М. Павлишин. — Мельбурн: Відділ славістики ун-ту ім. Монаша; Михайло Хейфец. «В українській поезії тепер більшого нема…» // Сучасність. — 1981, Ч. 7—8; Микола Рябчук. «Небіж Рільке» і «син Тараса» // Критика. — 1999, Червень; Євген Сверстюк. Василь Стус — летюча зірка української літератури // Євген Сверстюк. На святі надій. — К.: Наша віра, 1999; Василь Івашко. Міф про Василя Стуса, як дзеркало шістдесятників // Світовид. — 1994, Ч. III (16), С. 104—120.

86

Костянтин Москалець. Страсті по Вітчизні // Критика. — 1999, Червень.

87

Там само. — С. 12.

88

Соломія Павличко. Теорія літератури. — С. 71—72.

89

Ця ситуація сприйняття / неприйняття читачем мови «сучасного» західного мистецтва була