Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

Відповідь Слави більше стосувалася її і Севера, ніж Ольги і Бронка.

Слава писала своїм щедрим, неуважним («гандрабистим», — казала Олена) почерком:

«Дорога Олю, одночасно з цим листом висилаю і фамілійного на адресу мами. З нього дізнаєшся, як працюю, на чому сплю, що їм і де живу.

З тобою мені хочеться поговорити. Ти поняття не маєш, як цього не вистачає поза домом. Дома ми теж між собою рідко говорили по душі, але це частково заступає наша фізична близкість і… інтонація слова. Ми могли порозумітися одними поглядами тоді, коли для написаного слова так багато треба, щоб передати його теплінь.

І так оте непередане безпосередньо нагромаджується в мені, нагромаджується, аж поки перестає бути актуальним, але й тоді давить душу своїми тлінними останками.

А взагалі час поза домом набирає іншої питомої ваги і звучання. У Нашому після матури я не знала, що робити з часом, доки не став його всього поглинати Север! Тут я завжди терплю голод часу. Поза домом (під словом «дім» розумію маму, вас усіх, Філька, Мариню) багато життєвих істин приходить до людини без прикрас і впритул, і нікому тебе виручити перед ними. Ти у великому гурті, але ти — одна. За все, що зробиш, відповідаєш тільки — ти. А дома? Там всяка радість, і горе, ба й відповідальність — подільні. Але це дає особливий гарт духу, якого ніколи не здобути у домашніх умовах. І я цим трошки пишаюся. Ми ті, що поза рідною стріхою і… маминим фартушком. Маю враження, що ті, поза домом, повинні читати (тобто виховуватись на спеціальному роді літератури) таких авторів, як Джек Лондон, Конрад, Майн Рід, наш Стефаник. Поза домом я увійшла у душевний конфлікт — ніколи не додумаєшся, з ким! — з… Ольгою Кобилянською. А я ж її обожнювала і обожнюю! Її твори розвинули в мені жіночу гордість так, що я поставила завищені вимоги до того, кого любила (ти знаєш, кого маю на думці, правда?). Я послухала Наталки Верковичівни[171], а тепер каюся. Наталка гордо відкинула свого Орядина[172], бо він в її очах не досяг свого полудня, і… полюбила гідного себе доктора Марка. А зі мною та біда, що я відкинула Севера, а не можу полюбити гідного себе. Є тут один такий хлопець, що любить мене, а вся моя душа рветься до слабохарактерного, неповороткого в житті, без полудня, тепер чужого мужа. Чи не помилкова ця думка відкидати людину від себе тільки тому, що природа створила її слабшу духом і вона по самому складу своєї натури не може бути інакшою? Чи не доцільніше було б, коли б сильні брали на себе добровільний, за велінням серця, обов'язок тягти слабших?

Мене навчила література бути гордою, а не навчила, як робити, щоб серце не боліло за тим, кого відкинула з висоти своєї гордості.

Де ж тут логіка: відкидати людину, як недостойну, а потім ціле життя плакати за нею?

Та не думай, що я тут зовсім розклеїлася з туги. Крім того, що працюю (заробляю на власний хліб), ще й займаюся спортом та спостерігаю, як мене любить той хлопець.

Ну, годі про себе!

Олю, я від усього серця свого дурного поздоровляю тебе з коханням і… громадською відвагою!

Слухай, майже завидую. Передай моєму майбутньому швагрові, що я авансом симпатизую йому. Уявляю собі, як Наше палає сенсацією!

Так дивно. Ти, найбільш урівноважена і розсудлива поміж нас, здобулася на відвагу підпалити такий пожар, а я, що збиралася діставати зірки з неба, так ганебно спудлювала. Своїм дочкам забороню зачитуватися книгами про жіночу гордість. Чого все те варте, коли нема біля нас того, кого ми любимо?»

Неля, якій Ольга дала почитати листа Слави, сказала:

— Славка має рацію. Ти не знаєш, бо не можеш знати, яке це щастя, що він з тобою. Була б ти на моїм місці, тоді навчилася б цінувати те, що маєш.

— А я й без того ціную, сестричко.

Бікфордів шнур тлів, тлів, аж одного дня дав невеличкий, але все ж таки вибух: на ім'я Ольги прийшов лист з редакції «Нова жінка», в якому редакторка просила при нагоді зайти в особистій справі. Судячи з того, як півтора року тому пані Вільчинська прийняла Ольгу, коли та приходила просити будь-якої праці, не могла вона сподіватись й тепер нічого доброго для себе. Правда, різниця в тому, що тоді вона сама прийшла, а тепер її запрошували.

Ольга була задоволена, що листоноша вручив листа їй, а не кому-небудь з домашніх. Було б боляче, якби мама у своїй наївності пов'язувала з ним якісь надії. Тому Ольга не призналася ні Бронкові, ні сестрам, а тим паче Олені в тому, що отримала запрошення від редакторки «Нової жінки» зайти в особистій справі.

Редакторка прийняла Ольгу з шанобливою ввічливістю, як достойного і бажаного гостя, без іронічного, як попереднім разом, «чим можу служити?».

Пані Вільчинська, яку протягом цього часу Ользі доводилося бачити тільки зрідка, трохи поповніла, що, може, було б їй і на користь, якби не зайві волосинки на підборідді і над губами. Гладка рожева шкіра обличчя, акуратна (для дам середнього віку) зачіска, бездоганно випрасувана біла блузочка і чорна, теж бездоганно вичищена і випрасувана сукня-безрукавка, пенсне на золотому ланцюжку і витонченої форми жіночі руки робили редакторку приємною жінкою.

— Прошу сідати, панно Олю. Гарно, що ви прийшли.

Ольга відразу зміркувала, що редакторка запобігає її ласки, а значить, чогось хоче від неї. Але, боже ти мій, чого може пані Вільчинська хотіти від сироти по каноніку? Загадковість ситуації ще більш онесміливила Ольгу.

— Тому півтора року ви заходили до нас. Ви хотіли якої-небудь праці, але, на жаль, тоді ми нічим не могли вам допомогти.

«Можна б цього і не згадувати», — подумала Ольга.

— Тепер ми плануємо «Нову жінку» зробити тільки міським журналом, а для села видавати окремий під назвою «Нова селянка». Так. Специфіка життя і роботи жінки-селянки вимагає окремого журналу. В зв'язку з цією реорганізацією у нас у редакції буде одне вільне місце. Нам для «Нової селянки» буде потрібна секретарка.

Ольга тужавіє вся від неймовірної радості. Не насмілюється підняти очі на редакторку, щоб та не вичитала в них некорисні зміни. Коли вже на те пішло, то їй тепер більш потрібно грошей, ніж тоді, коли приходила просити праці. З своїх грошей зможе