Читати книгу - "48 законів влади"

церкви зібралися в Римі, щоб обрати нового Папу. Вони обрали кардинала Ґаетані як людину дуже проникливу. Такий чоловік міг би зробити Ватикан великою потугою. Прийнявши ім’я Боніфація VIII, Ґаетані скоро довів, що гідний високої думки кардиналів: усі свої дії він ретельно планував заздалегідь і потім не зупинявся ні перед чим. Прийшовши до влади, Боніфацій швидко позбувся суперників і об’єднав Папську область. Європейські держави почали його побоюватися і надіслали до нього делегатів для перемовин. Німецький король Альбрехт І Австрійський подарував Боніфацію частину території. Усе йшло за планом Папи.

Один пункт не вкладався в схему — це була Тоскана, найбагатша провінція Італії. Якби Боніфацій зміг підкорити Флоренцію, найсильніше місто Тоскани, весь регіон перейшов би до нього. Але Флоренція була гордою республікою, і взяти її нелегко. Папі доводилося ретельно продумувати, з якої карти починати.

Флоренцію поділили між собою дві протиборчі фракції: Білі й Чорні. До Білих належали купецькі родини, які лише недавно домоглися багатства і влади, а до Чорних — давні багатії. Завдяки своїй популярності Білі контролювали місто, що викликало зростання обурення Чорних. Ворожнеча між ними неухильно загострювалася.

У цьому Боніфацій побачив свій шанс: він вирішив допомогти Чорним заволодіти містом, і Флоренція була б у його кишені. Вивчаючи ситуацію, Папа дедалі більше зосереджувався на одному чоловікові — Данте Аліг’єрі, — видатному письменникові, поетові, завзятому прибічникові Білих. Данте завжди цікавився політикою. Він пристрасно вірив у республіку і часто ганив співгромадян за м’якотілість. Він також був найкращим промовцем у місті. 1300 року, коли Боніфацій почав планувати захоплення Тоскани, співвітчизники Данте обрали його на найвищий виборний пост у Тоскані, зробивши його одним із шістьох пріорів. За півроку на посаді він жорстко протистояв Чорним і спробам Папи посіяти розбрат.

Однак на 1301 році у Боніфація був готовий інший план: він закликав Шарля де Валуа, владного брата короля Франції, допомогти дати лад у Тоскані. Доки Шарль ішов через Північну Італію, а у Флоренції панували тривога і страх, Данте зарекомендував себе як людина, яка змогла підняти людей, пристрасно виступаючи проти потурання зайдам і докладаючи всіх зусиль, щоб озброїти містян і організувати опір Папі та маріонетковому французькому принцу. Не києм, то палицею Боніфацій мав нейтралізувати Данте. Тож, з одного боку, лякаючи Флоренцію Шарлем де Валуа, а з другого — тримаючи оливкову гілку — можливість перемовин, він сподівався, що Данте заковтне цю принаду. І справді, флорентійці вирішили послати делегацію до Рима й спробувати домовитися про мир. Цілком сподівано, місію мав очолити Данте.

ЖИТТЯ ФЕМІСТОКЛА

Оскільки вже й співгромадяни через заздрощі охоче вірили різним наклепам на Фемістокла, йому доводилося мимоволі докучати їм у Народних зборах частими нагадуваннями про свої заслуги. «Чому ви втомлюєтеся, — сказав він незадоволеним, — по кілька разів отримувати добро від тих самих людей?»

Він накликав на себе невдоволення народу також і будівництвом храму Артеміди, яку він назвав «Найкращою радницею», натякаючи цим на те, що він дав місту і всім еллінам найкращу пораду і до того ж побудував цей храм поблизу свого будинку в Меліті [...].

Зважаючи на все це, Фемістокла піддали вигнанню, щоб знищити його авторитет. Так афінці звичайно чинили з усіма, могутність яких уважали обтяжливою для себе і не сумісною з демократичною рівністю.

«Життя Фемістокла», Плутарх (бл. 46—120 рр. н. е.)

Поета застерігали, що підступний Папа поставив пастку, щоб виманити Данте з міста, але він усе одно поїхав до Рима, прибувши туди, коли французька армія вже стояла біля брами Флоренції. Він був переконаний, що своєю красномовністю й логікою зуміє переконати Папу і врятувати місто. Але коли Папа зустрів поета й флорентійських делегатів, він своїм звичаєм заходився їх лякати. «На коліна переді мною! — загорлав він. — Скоріться мені! По правді кажу вам, що в серці своєму я хочу тільки миру для вас». Усі принишкли, а Папа розводився про те, як перейматиметься інтересами флорентійців. Він порадив їм повертатися додому, залишивши тут для переговорів одного представника. Боніфацій дав їм зрозуміти, що це має бути Данте. Він звертався дуже чемно, але насправді то був наказ.

Отак Данте залишився в Римі. І доки він і Папа вели свій діалог, Флоренція впала. Нікому було згуртувати Білих, а Шарль де Валуа використовував папські гроші для підкупу і ширення незгоди, унаслідок чого Білі розділилися: одні виступали за переговори, інші стали перекинчиками. Щойно Чорні утвердилися в місті, Папа відпустив Данте з Рима.

Чорні наказали Данте повернутися додому, де він мав вислухати звинувачення і постати перед судом. Коли поет відмовився, Чорні засудили його до спалення живцем, якщо він у майбутньому з’явиться у Флоренції. Данте почав бідувати у вигнанні, блукаючи по Італії, зганьблений містом, яке він любив, аби знову не повернутися до нього навіть після смерті.

Тлумачення

Боніфацій знав, що, варто йому виманити Данте, Флоренція впаде. Він розіграв старезний картярський трюк — однією рукою залякуючи, а другою тримаючи оливкову гілку, — і Данте зловився на гачок. Щойно поет прибув до Рима, Папа тримав його там стільки, скільки йому було треба. Боніфацій розумів одну з найважливіших засад владних ігор: одна рішуча особа, один нескорений дух може перетворити череду овець на яму левів. Так він нейтралізував порушника спокою. У місті не стало стрижня, і вівці розбрелися.

Запам’ятайте урок: не марнуйте час, завдаючи навсібіч удари нібито багатоголовому ворогові. Знайдіть одну голову — людину вольову, розумну чи — і це найважливіше — з харизмою. За будь-яку ціну виманіть цю особу, а за час її відсутності вона втратить свій вплив. Її ізоляція може бути фізичною (вигнання або відсутність при дворі), політичною (звужуючи базу її підтримки) або психологічною (усунення з групи за допомогою зганьблення та інсинуацій). Рак починається з однієї клітини. Її слід вирізати, перш ніж вона розростеться.

Ключі до влади

У минулому цілою нацією міг керувати король зі жменькою міністрів. Ще якась влада була в еліти. З плином сторіч влада поступово розпорошилася й демократизувалася. Водночас це створило поширене хибне сприйняття, що тепер у групах нема центрів влади — влада нині розпорошується серед багатьох людей. Насправді ж влада змінилася за кількісними показниками, а не за сутністю. Можливо, поменшало могутніх тиранів, що мали владу вирішувати — жити мільйонам чи вмирати, проте залишаються тисячі тиранчиків, які керують меншими теренами, накидаючи свою волю за посередністю владних ігор, харизми тощо. У кожній групі влада зосереджена в руках однієї-двох осіб, бо в цій царині природа людини залишається незмінною: люди збиратимуться довкола сильного лідера, як планети довкола сонця.

Працювати й вірити в ілюзію, що такого центру влади вже нема, означає, що ми будемо припускатися безлічі помилок, марнувати енергію й час і ніколи не влучимо в ціль. Владні люди часу не марнують. Назовні вони можуть перейматися грою, удаючи, буцімто влада поділена між багатьма, але насправді — пильно стежать за тими, хто має реальну перевагу. От їх вони й обробляють.