Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

— Я прийшов до мами і сказав, що хочу їсти. Але мама накричала на мене і сказала спати.

— Що вона йому сказала, Авдію?!

Я тряс хлопчиком і розумів, що він моє єдине джерело. Його знання — ключ. За допомогою якого я можу все повернути. Якщо зараз не втрачу свій шанс.

— Я чув, як мама сказала... — замислився він, відтворюючи в дитячій пам'яті недитячу розмову. — Сказала, щоб він закінчив те, що почав. Що він має це зробити. Бо так вони домовилися. Щоб він закінчив свою роботу.

Я випростав спину і побачив, як перші машини виїжджають на перехрестя. Палає зелене. Час згаяно. Було вже ніколи розбиратися в деталях. Треба витягувати його з тачки і просто дубасити.

Тупо бити.

— Авдій — сядь у машину і зачини двері! Хутко! У машину! Що б не сталося — залишайся всередині!

Я зірвався з місця і побіг до тієї автівки. Наздогнав негідника. Почав смикати за дверну ручку.

— Чого ти хочеш? — махав він руками.

Типове бидло.

На руках татухи.

Морда зеківська.

Голос прокурений.

Це точно він.

Такий легко міг виконати «замовлення».

— Вилазь із машини! — крикнув я і бахнув по склу долонею. — Вилазь, я кажу! Із тачки вийшов!

Він покрутив пальцем біля скроні.

Почав рухатися вперед.

Під'їжджаючи до машини Яни.

І тоді я зняв із себе піджак.

Намотав його на руку.

І з розмаху вдарив по склу.

— Якого хріна?! — заволав мужик. Коли в обличчя полетіли скельця. — Що ти робиш, мудило?!

Вибивши вікно — схопив його за комір і виволік назовні. Буквально витягнув з-за керма, відчуваючи в пальцях море ненависті. Я був готовий його вбити за те, що він зробив із моїм життям.

— Ти хто такий, га?! — струсонув я тим козлом, що аж осколки розлетілися в боки. — Хто ти такий, я питаю?! Навіщо ти переслідуєш мою дружину?!

Навколо збиралися люди.

Усім було цікаво подивитися на мордобій. І в мене справді руки так і свербіли, щоб зарядити йому по пиці.

— Та я не знаю твою дружину! — обурився мужик. — Треба вона мені сильно — твоя баба! Мені й так є, кого шпилити!

Я розмахнувся і вліпив йому ляпаса.

Але не легкого, хльосткого, жіночого.

Це був важкий чоловічий удар.

Грубою широкою долонею, яка була готова задушити людину за одне невдале слово.

Нехай тільки дасть мені привід.

Я це зроблю. Я задушу його при Яні.

— Якого хріна?! — заревів той тип. — Ти якого мене кроїш?! За що?! Я нічого не зробив!

— Це вона тебе найняла, так?! Даліла наказала залякати її?! Ти був у нас вдома, притискав мою дружину до стіни?! Ти заламував їй руки, робив боляче?!

— Та я немісцевий взагалі! Немісцевий! Тут проїздом! Я не знаю, де твій дім!

Я знову заліпив ляпаса.

Так сильно, що з носа пішла кров.

Неголені щоки налилися фарбою.

Покидьок виривався з рук.

Проте я не відпускав.

Тільки через мій труп.

— Давид, що відбувається?! — завищала Яна. Вона нервово грюкнула дверима і пішла в нашому напрямку. — Що ти робиш?! Навіщо ти влаштував цей цирк?! Навіщо ти б'єш водія?! З глузду з'їхав?!

— Цей чоловік приїжджав до нашого будинку і погрожував тобі! Поглянь на його обличчя! Ну ж бо! Подивися на нього і підтверди, що це він! Тоді ти зрозумієш, чому я його б'ю! І так ти нарешті повіриш, що я нікого не наймав! Не наймав!

— Господи, Даво! Ти влаштував бійку, щоб я повірила, ніби ти б'єш свого спільника?! Та це ж показуха! Просто показуха! Я тобі не вірю! І ніколи не повірю! Навіщо ти приїхав під офіс і ганьбиш мене перед співробітниками?!

— Впізнай його, прошу! Це він?! Якщо так, то виклич поліцію!

Найманець виривався. Був схожий на вовка, який застряг у капкані. От-от його наздожене доля жертви. Відповість по повній.

— Я не бачила його обличчя! Не бачила! Що далі?! Цього тобі достатньо, щоб закінчити балаган?!

— Авдій його впізнав! — сказав я прямо. — Хлопчик його впізнав! І сказав, що бачив його, коли він приходив...

На цьому місці я не зміг продовжити.

Від удару. Прямо в груди.

Опустив очі на його руки.

І побачив, як між ребер увійшов ніж.

— Звиняй, мужик, — сказав він хрипко. І витягнув лезо. — Нічого особистого. Просто бізнес.

Я застиг на місці, не міг поворухнутися.

Усе навколо сповільнилося. Стало тьмяним.

Приглушеним. Наче несправжнім.

Я не помічав, як він сідає в машину. Вивертає кермо і здає назад. Щоб утекти з місця, не будучи спійманим.

Не розумів, чому люди навколо затихли. Більше ніхто не вигукував лайку. Машини перестали сигналити.

Я продовжував дивитися на сорочку.

І спостерігав, як біла тканина червоніє.

Тільки серцебиття у скронях.

Шум вітру. Холод. Дикий холод.

Я подивився на неї. На Яну.

Вона була така гарна в променях сонця. Її волосся іскрилося, як вогонь. Мені здавалося, я ще ніколи не бачив її такою красивою.

Як того дня.

У ту останню хвилину.

Я хотів сказати, що мені шкода.

Дуже шкода, що все так вийшло.

А ще — що люблю.

Я досі її шалено кохаю.

Проте не зміг.

Не зміг із себе видушити й слова.

Тіло сковували біль і холод.

А в голові лунало тільки одне запитання.

Невже це все?