Читати книгу - "Нічний адміністратор"

вони працюють? Кому звітують? Чому раптом американська розвідка стала такою неповороткою? Повсюди почали з’являтися радарні діри. Чому їхні супутники не зафіксували нарощення воєнної активності на кордоні Коста-Ріки? Бойові гелікоптери, бронепоїзди, легкі танки? Хто контактував з картелями? Хто повідомив їм про Апостола? Хто сказав картелям, що вони можуть дати собі з ним волю, і цим позбавити правоохоронні органи їхнього першокласного інформатора?

Все ще дивлячись у вікно, Ґудгью відмовлявся слухати.

— Леонарде, не намагайся вирішити все й одразу, — сказав він здавленим голосом. — У тебе корабель зі зброєю, неважливо якого виробництва, що пливе до Колумбії. У тебе корабель з наркотиками, який пливе в Європу. Тобі потрібно впіймати негідника і врятувати свого агента. Став перед собою чіткі цілі. Не розпорошуйся на все. В мене через бажання захопити все й одразу справи пішли шкереберть. Морок... список інвесторів... зв’язки з Сіті... великі банки... великі фінансові фірми... знову Морок... «чистуни»... не дай цьому всьому збити тебе на манівці — все одно туди тобі не добратися, тобі ніколи не дозволять до них підібратися, ти збожеволієш. Зосередься на можливому. На подіях. На фактах. Вирішуй одну проблему за раз. Мені здається, я уже бачив цю машину.

— Рексе, зараз година пік, — м’яко сказав Берр. — Ти вже всіх їх бачив. — А потім так само м’яко, немов утішав побитого, додав: — Рексе, моєму хлопцю все вдалося. Він здобув найціннішу інформацію — імена і номери кораблів і контейнерів, адресу складу в Колоні, номери транспортних накладних, навіть опис коробок, у яких вони зберігають наркоту. — Він поплескав себе по нагрудній кишені. — Я про це нікому не повідомив. Ні душі. Навіть Стрельскі. Знають лише Рук, я, ти і мій хлопчина. Більше ніхто про це не знає. Рексе, це не «Флагман». Це все ще «П’явка».

— Вони забрали мої папки, — сказав Ґудгью, знову відмовляючись слухати. — Я тримав їх у сейфі в своїй кімнаті. Тепер їх там немає».

Берр глянув на годинник. «Поголюся в офісі. Ніколи заїжджати додому».

Берр робить візити. Пішки. Його маршрут — золотий трикутник лондонської таємної еліти — Вайтголл, Вестмін-стер, Вікторія-стріт. На ньому синій плащ, який він позичив у швейцара, і тонесенький бежевий костюм, який виглядає так, ніби Берр у ньому спав. Зрештою, так і було.

Деббі Маллен була його давньою знайомою з часів роботи у Рівер-гаузі. Вони разом ходили у гімназію і блискуче складали ті ж самі іспити. Її офіс був у напівпідвальному приміщенні за синіми металевими дверима з написом «Вхід заборонено». Крізь скляні стіни Берр міг спостерігати, як клерки обох статей працюють за своїми екранами і розмовляють телефоном.

— Ну-ну, здається, хтось побував у відпустці, — сказала Деббі, глянувши на його костюм. — Леонарде, як життя? Подейкують, з твоїх дверей знімають бронзову табличку і знову відправляють тебе за Темзу?

— Деббі, йдеться про контейнерне судно «Гораціо Ен-рікес», зареєстроване у Панамі, — сказав Берр, навмисно увиразнивши свій йоркширський акцент, щоб підкреслити тісний зв’язок між ними. — Сорок вісім годин тому воно стояло на якорі у вільній зоні Колон, а зараз прямує в Гданськ, Польща. Гадаю, судно вже в міжнародних водах і наближається до Атлантичного океану. У нас є інформація, що на борту підозрілий вантаж. Я хотів би, щоб ви від-слідкували судно і прослуховували його, але попередньо не давали пошукового запиту. — Він усміхнувся їй, як колись. — Деб, розумієш, це все через моє джерело. Справа дуже делікатна, дуже таємна. Усе виключно між нами. Ти змогла б по старій дружбі допомогти мені у цьому?

Деббі Маллен мала гарненьке обличчя і звичку під час інтенсивних роздумів прихиляти суглоб вказівного пальця на правій руці до зубів. Можливо, таким чином вона хотіла приховати свої почуття, але очі її все одно видавали. Спочатку повіки широко відкрилися, а потім погляд зупинився на верхньому ґудзику ганебного Беррового піджака.

— Леонарде, як-як ти сказав? Енріко що?

— «Гораціо Енрікес», Деббі. Я без зеленого поняття, хто він такий. Зареєстрований у Панамі.

— Значить, я правильно все розчула. — Відірвавши погляд від його піджака, вона почала копирсатися у горі папок у червону смужку, врешті знайшла потрібну і простягнула її Берру. У папці був усього один аркуш цупкого блакитного паперу з тисненням і гербом. На ньому був заголовок «Гораціо Енрікес» і один абзац тексту, надрукований крупним шрифтом:

«Судно, назва якого вказана вище, є об’єктом надзвичайно ризикованої операції, і, ймовірно, воно потрапить у зону вашої уваги, коли змінюватиме курс без очевидної на те причини чи виконуватиме необґрунтовані маневри у морі чи в порту. Уся інформація про пересування судна, отримана вашим відділом, і з відкритих, і з секретних джерел, повинна бути передана ВИКЛЮЧНО І НЕГАЙНО у відділ групи з вивчення постачання, Рівер-гауз».

На документі стояли печатки «Цілком таємно», «Флагман» і «Охорона». Берр повернув папку Деббі Маллен і розчаровано посміхнувся.

— Схоже, ми трохи перейшли один одному дорогу, — зізнався він. — Тим не менше, врешті-решт усе піде в загальну кишеню. Деббі, раз уже я тут, у тебе є щось по «Ломбарді»? Це судно також тиняється у тих же водах, найімовірніше на іншому кінці Панамського каналу.

Вона перевела погляд на його обличчя і уважно на нього дивилася.

— Леонарде, ти що, моряк?

— Що ти зробиш, якщо я відповім «так»?

— Тоді мені доведеться зателефонувати Джеффу Мороку і з’ясувати, чи ти мені тут вішав лапшу на вуха, чи говорив правду, еге ж?

Берру дуже непросто давалося тримати себе в руках.

— Деббі, ти ж мене знаєш. Я завжди кажу тільки правду і нічого крім правди. А як щодо палацу на воді під назвою «Сталевий паша», який належить англійському джентльмену? Чотири дні тому яхта вийшла з Антиґуа і прямує у західному напрямку. Її хтось прослуховує? Деббі, мені це дуже потрібно. Я у відчаї.

— Леонарде, ти вже мені казав такі слова, і я теж тоді була у відчаї, тому і дала тобі бажане. Тоді це не нашкодило жодному з нас, проте зараз усе інакше. Тому або я телефоную Джеффрі, або ти йдеш. Вибір за тобою.

Деббі все ще посміхалася. Берр також. Посмішка не сходила з його вуст, аж поки він не пройшов повз цілі ряди клерків і не вийшов на вулицю. Проте лондонська волога опустила на землю і перетворила його самоконтроль на лють.

«Три кораблі. І всі, чорт забирай, прямують