Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

Головною проблемою утримання худоби майже на всій території України були корми. І зумовлена вона була в основному не так холодними зимами, як глибоким сніговим шаром, точніше, крижаною плівкою, утворюваною на ньому, що перешкоджало тваринам добувати собі їжу навіть з-під неглибокого снігу. Таким чином, заготівля кормів була вкрай необхідною. Як відзначалося, головним кормом було сіно, а в умовах лісу велику роль відігравали листя, гілки, молоді пагони дерев. Використовувалася також і солома, особливо просяна, яка, на думку фахівців, не поступалася калорійністю сіну. Можна зробити припущення, що основним був м’ясний напрям тваринництва. Погляд, згідно з яким критерієм молочного спрямування тваринництва служить перевага великої рогатої худоби, навряд чи вірний. Етнографи та палеозоологи стверджують, що надійнішим критерієм є вік забійної худоби. На теренах України надто мало свідчень молочного напряму тваринництва. Майже повністю відсутні тут дірчасті друшляки, яких багато за доби середньої бронзи на території лісостепової частини Правобережної України. Навряд чи слушно судити про рівень молочного господарства лише по наявності чи відсутності друшляків. Доїння корів аріями у другій половині II тис. до н. е. зафіксоване у «Рігведі»[344]. Існує також повідомлення Геродота про те, що скіфи доїли кобилиць та збивали масло у дерев’яних посудинах[345]. Згідно з етнографічними даними населення Комі виготовляло сир у мішечках з тканини й глиняних друшляків також не мало.

Таким чином, специфіка господарства в різних районах була різною та, мабуть, понад усе залежала від господарських традицій, що склалися в енеоліті. Важливим джерелом для характеристики скотарства є знаряддя праці, виготовлені з кістки та рогу. Трасологічний аналіз дає змогу виокремити інструменти для різних робіт із шкірою. Так, для розробки туш та первинної обробки шкіри використовувалися ножі, скребачки, скобелі, для міздріння шкір — ножі, ножі-стамески, струги, тупіки. Останні виготовлялися здебільшого із щелеп великої рогатої худоби. Ще одну групу становлять скребачки, зроблені із копитних фаланг коней. Вони слугували для пом’якшення шкіри та розгладжування на ній зморщок. В етнографічній літературі їх називають шкуром’ятками чи розбивальниками. Багато знарядь виготовлялося з великих кісток, найчастіше щелеп. Існували також знаряддя, названі «ковзанами». Слушною є думка С. А. Семенова, що ці своєрідні вироби призначалися для обробки шкіри[346].

Готова шкіра йшла на різні потреби, насамперед на пошиття одягу та взуття. З цією діяльністю пов’язана значна кількість швайок, голок та проколок, виготовлених переважно із трубчастих кісток. Велику групу знарядь становлять різноманітні муфти, руків’я, основи для кременевих серпів. Трапляються кістяні знаряддя, використовувані у керамічному виробництві. Це лопатки для зняття зайвої глини та знаряддя для нанесення орнаменту.

За бронзової доби, головним чином у середній та пізній періоди, з кісток у великій кількості виготовляли предмети кінної упряжі, зокрема псалії. Звичайно, є бажання хоча б приблизно оцінити як кількість поголів’я на поселенні, так і кількість м’яса, що припадала на душу населення. Залучаючи етнографічні дані та приймаючи середній забійний вік за одиницю, можна припустити, що велика рогата худоба забивалася у віці не менше як у чотири рази більшому, ніж у свині, у три рази, ніж у коня, та у півтора раза, ніж у дрібної худоби. Взявши середній забійний вік свині за одиницю, дрібної рогатої худоби за півтора, коня за три, великої рогатої худоби за чотири, можна отримати виправданий коефіцієнт, перемножуючи на який кількість кісткових залишків відповідних видів у остеологічному матеріалі того чи іншого поселення матимемо реальний склад стада. Зробивши подібні розрахунки щодо поселень раннього залізного віку, Ю. О. Краснов дійшов висновку, що вони складалися приблизно із 50 осіб та мали реальне стадо із 70—100 голів. Дослідження скотарства на поселенні зрубної культури Усове Озеро дає можливість припустити, що на ньому одночасно існувало 15—20 голів великої рогатої худоби, 10—20 голів коней, 30—40 овець та кіз, 15—20 свиней, що загалом складало стадо із 80—100 голів. На поселенні східнотшинецької культури Пустинка у стаді було приблизно 100—120 голів.

На зиму поголів’я худоби скорочувалося, оскільки населення не мало змоги заготувати достатню кількість кормів. Базуючись на етнографічних даних західносибірських татар, Л. М. Плетньова вважає, що на зиму залишали лише необхідну для розмноження худобу[347]. Виходячи із зроблених підрахунків, можна припустити, що на поселеннях доби бронзи до зими забивалося близько 40—45 голів різних порід, що приблизно становило майже половину літнього стада. При середній вазі 20 пудів за голову забита худоба давала понад 80 пудів м’яса. Якщо на поселенні мешкало 100—120 осіб, то на кожного припадало близько 0,5 кг м’яса в день. Приблизно ті самі відомості приводить Ю. О. Краснов[348]. Забивання за короткий час великої кількості худоби потребувало вмінь запасати м’ясо на майбутнє. Його коптили, сушили, солили, заливали смальцем у глиняних горщиках тощо.

У цілому аналізуючи дані, які характеризують скотарство та землеробство доби бронзи, доходимо висновку, що в більшості районів України харчовий раціон забезпечувався в основному завдяки скотарству.

Полювання та рибальство

У господарстві племен України, яка багата лісами та водоймищами, різноманітною дикою фауною, полювання, звичайно, посідало значне місце. На різних поселеннях знайдено кістки лося, зубра, оленя, ведмедя, дикого кабана, борсука, лисиці, зайця та інших, дрібніших тварин.

Таким чином, полювання могло значною мірою компенсувати відсутність м’ясної їжі. Про вагому роль полювання свідчить також велика кількість крем’яних, кістяних та бронзових вістер до стріл та дротиків. Форма та розміри цих знарядь різноманітні, що пояснюється, напевне, особливістю полювання на різні види тварин. Можна говорити про загальну тенденцію зменшення ролі полювання в господарстві племен доби бронзи від її раннього до пізнього періоду. Свійські та дикі тварини за енеоліту у племен городсько-волинського варіанта пізньої трипільської культури становили відповідно 72 та 28 %. За доби ранньої бронзи їхнє співвідношення не дуже змінюється. На Ісковщині — поселенні середньодніпровської культури на Дніпрі — кістки свійських тварин становлять 55 %, диких — 45 %. На поселенні зрубної культури відповідно 90,3 та 2,6 %.

Значно більше відомостей, що висвітлюють роль полювання у Північній Україні, маємо для доби пізньої бронзи. Вони свідчать про різке скорочення полювання та зменшення питомої його ваги у господарстві. Так, на Собківському поселенні білогрудівської культури кістки свійських тварин становлять 83 %, диких — 17 %. У чорноліській культурі кістки диких тварин становлять лише 8 % від