Читати книгу - "Оголений нерв"

class="p1">Знову вибухи почали лунати зовсім близько. Із «балконних» новин Настя дізналася, що бойовиків не можуть вибити, бо ті засіли з артилерією на териконах і звідти обстрілюють і Лисичанськ, і Сєвєродонецьк, і село Смолянинове. Час від часу літаки з’являлися в небі і випускали ракети десь на Пролетарії. Горів Лисичанськ і його частина, РТІ. Навіть з балкона було добре видно, як палає ринок, загораються приватні будинки в різних місцях і над ними піднімається чорний дим. Не встигало полум’я зменшитися над одним будинком, як загорався інший. Схоже, що там для мешканців настало справжнє пекло. Надвечір у Сєвєродонецьку зникло все, що можна: телебачення, Інтернет, зв’язок, світло, вода, зачинилися всі банки, магазини, офіси.

Уночі шалено гримів Лисичанськ. Вибухи наростали, дрижали стіни будинків, а на кухні Настя ніяк не могла вгамувати каструлі: вони скакали по плиті, підстрибували на них кришки.

— А щоб вам! — сказала Настя і поприбирала їх у стіл.

— Сусід сказав, війська нібито домовилися з сепарами, щоб ті дали «зелений» коридор для мешканців міста, — повідомив Геннадій.

— Виїхали люди?

— Де там! Пообіцяли, а не дали. До того ж, як мешканцям міста дізнатися, коли нема ніякого зв’язку і всі сидять у підвалах. Подивись, що там робиться, — сказав син.

У Лисичанську також не було світла. Жодного вогника у вікнах чи на вулиці, ніби війна повністю зжерла, проковтнула ціле місто. А Лисичанськ гримів, кричав, волав про допомогу.

Розділ 82

Настя додзвонилася Алісі зі стаціонарного телефону. За ті кілька хвилин, що був зв’язок, вона дізналася, що саперів ще не було, тож Аліса ще нічого не дізналася, але по черзі з чоловіком ходить до місця поховання.

— Щось мені підказує, що мій Іван там, — сказала жінка.

Настя нічого не встигла відповісти, бо зв’язок знову зник.

Три доби гримів Лисичанськ. По обіді сусідка по балкону сказала, що все-таки бойовики дали коридор, але мешканці міста про нього не знають.

— Лише одиниці встигли виїхати звідти за той час, що дали людям, — мовила жінка. — У мене там сваха, тож я дізнавалася все від неї, коли мала змогу поговорити. Зараз вона у мене. Трусить її, як у лихоманці, тож я її нагодувала, напоїла заспокійливим і вклала відпочити.

— Що вона розповіла? — спитала Настя.

— Вона взагалі не може говорити — такий стрес, — сказала сусідка, — розповіла лише те, що там страшне коїться, трупами всіяні всі вулиці, а зібрати не можна, бо весь час бомблять. Така спека, а мертві тіла не можна поховати… Їхню стареньку сусідку вбило на вулиці, поблизу будинку, труп пролежав два дні на сонці, а спека до тридцяти п’яти градусів, тож її роздуло і пішов сморід. На третій день чоловік узяв лопату і прикопав свою матір на місці, поблизу будинку. А там, казала сваха, сила-силенна побитих лежить.

— А чиї трупи?

— Усіх підряд, — пояснила жінка, — і мирних жителів, і ополченців, і українських вояків.

Надвечір Настя з сином помітили великий натовп людей поблизу готелю «Центральний». Там були і жінки, і чоловіки, і діти, і старенькі люди, у багатьох валізи з речами.

— Піду дізнаюся, що там відбувається, — сказала Настя сину.

Люди прибували. На декому з них був мокрий одяг, хоча дощу не було. Плакали маленькі діти, старші з переляканими очима притискалися до матерів, деякі жінки також не стримували сліз. Усі люди стояли в черзі. Настя знайшла жінку приблизно свого віку, яка мовчки, з виглядом людини, яка все втратила, стояла в кінці черги.

— Вибачте, можна у вас дізнатися, що тут відбувається? — поцікавилася Настя.

Жінка здригнулася, ніби прокинувшись від сну, повернула до неї голову — в очах біль і безнадія.

— Ми біженці з Лисичанська, — промовила тихо. — Там справжнє пекло. Мого чоловіка вбило, він так і лишився лежати посеред двору. А я жива, хоча не знаю навіщо.

— А чому люди мокрі?

— Ви не знаєте? — жінка подивилася в очі Насті. — Лише декому, ризикуючи життям, вдалося під обстрілами виїхати на своїх машинах з міста, а решта пливли через річку.

— Як?! — Настя не могла приховати здивування. — Сіверський Донець — широка і глибока ріка. Не кожен навіть добрий плавець зможе її переплисти.

— Люди тікали від смерті, тож дістатися протилежного берега було єдиним порятунком. Смерть не залишила людям вибору, потрібно було робити вибір між нею і життям. Там — смерть, у звільненому Сєвєродонецьку — життя, наш порятунок, — монотонно, без емоцій, пояснила жінка. — Пливли хто як міг: на надувних кругах для купання, на гумових човнах, хтось так, а переважно чоловіки стягли на воду колоди з повалених дерев, на них саджали дітей і так переправлялися. Далеко не всі дісталися жаданого берега. Снаряди розривалися у воді, перекидали колоди, і люди потопали. Коли неподалік колода перекинулася від вибуху і хвилею накрило молоденьку маму з немовлям, я просила Бога, щоб вона випливла, а я потонула замість неї, — Господь не почув моїх благань. Води поглинули і її, і дитинку, а я ось жива. Навіщо?

— Не кажіть так, — сказала Настя, бо забракло слів і горло здавила грудка. — Чому ви тут стоїте?

— Тут приймають біженців, тимчасово десь розміщують, — пояснила жінка. — Ніч наближається, потрібно десь вкладати дітей спати, багато з них голодні, то є надія, що добрі люди нагодують.

— Увага! — почувся голос жінки, яка на ґанку реєструвала біженців. — Прохання до місцевого населення! У кого є можливість, будь ласка, приносьте одяг, особливо потрібний дитячий. Можна приносити харчі. Хто може, візьміть у свої квартири на кілька днів людей, передусім із дітьми. Готель уже заселений, два автобуси відправлено в профілакторій, житла катастрофічно не вистачає.

— Ходімо до мене, — запросила Настя жінку, — можете пожити у нас.

— Дякую, — відповіла вона, — я якось переб’юся, а он там жінка з трьома діточками. Може, запросите її?

— І вас запрошую.

— Ще раз спасибі, — сказала жінка, — краще прихистіть діточок.

Настя підійшла до молодої жінки, яка тримала на руках немовля, а з обох боків до неї тулилися двоє дівчаток. Настя запросила їх до себе.

— У мене є вільна кімната, — сказала вона жінці, — ви зможете помитися, переодягтися, висушити одяг, голодні теж не будете.

— А ваші домашні