Читати книгу - "Лялька"

Ідуть та й їдуть однокінні й парокінні екіпажі, тротуаром сунуть в один і в другий бік юрби пішоходів, серединою вулиці посуваються зелені й жовті омнібуси, дорогу їм перетинають коричневі, і всі вони повні всередині, всі везуть пасажирів ще й на дахах.

Вокульський стоїть серед площі, від якої розходиться сім вулиць. Він перелічує їх раз і другий — ні, таки сім вулиць!.. Куди ж іти? Мабуть, туди, де зелено. Он якраз дві вулиці, що перетинаються під прямим кутом, обсаджені деревами… «Піду-но я вздовж готелю», — думає Вокульський.

Він повертається ліворуч і зупиняється вражений. Перед ним височить якась величезна споруда.

Внизу — ряди аркад і статуй, на другому поверсі величезні гранітні колони і трохи менші мармурові з золотими капітелями. На рівні даху по кутках орли й позолочені статуї, що височать над позолоченими баскими кіньми. Дах спереду положистий, вище підноситься купол з короною зверху, а ще вище тригранчаста верхівка, також з групою фігур на самому верху. Всюди мармур, бронза, золото, всюди колони, статуї і барельєфи… «Опера? — думає Вокульський. — Та тут же мармуру і бронзи більше, ніж у всій Варшаві!»

Він пригадує свій магазин, оздоби міста, червоніє і йде далі. Відчуває, що Париж одразу приголомшив його, і — задоволений цим.

Кількість екіпажів, омнібусів і пішоходів збільшується неймовірно. Через кожні кілька кроків — веранди, круглі столики біля самого тротуару, а коло столиків — люди. За каретою з лакеєм на задку тягнеться запряжений собакою кізок, його обминає омнібус; потім проходять два носії з вантажем, потім їде високий шарабан на двох колесах, за ним дама й мужчина верхи на конях і знову безконечна палка екіпажів. Біля тротуару візок з букетами квітів, другий — з фруктами, на протилежному боці паштетник з своїм товаром, тут же продають газети, старі речі, книжки, гострять ножі…

— M’rchand d’habits…[96]

— «Figaro»!..[97]

— Exposition![98]

— «Guide Parisien»!.. trois francs! trois francs!..[99]

Хтось всуває Вокульському в руку книжку, він платить три франки й переходить на другий бік вулиці. Йде швидко, але бачить, що всі його випереджають: і екіпажі, й піші.

Та це ж якісь масові перегони! Тому й він прискорює ходу, і хоч нікого не випередив, але вже звертає на себе загальну увагу. Його насамперед атакують рознощики газет і книжок, на нього поглядають жінки, насмішкувато позирають чоловіки. Він, Вокульський, такий знаменитий у Варшаві, відчуває себе тут несміливим, як дитина… І це йому приємно. Як би він хотів знову стати дитиною тих часів, коли його батько радився з приятелями: чи віддати сина в школу, чи до купця в науку?

В цьому місці вулиця трохи повертає праворуч. І тут Вокульський бачить перший чотириповерховий будинок. Для нього це — зворушливе видовище. Справді, яка мила несподіванка — чотириповерховий будинок серед шестиповерхових!..

Раптом його обминає екіпаж з грумом на передку, позаду сидять дві жінки. Одної він зовсім не знає, а друга…

— Вона! — шепоче Вокульський. — Це неймовірно!..

Він відчуває, що знесилюється. На щастя, поблизу — кав’ярня. Вокульський майже падає на стілець коло самого тротуару; з’являється гарсон, щось питає, потім приносить мазагран. Водночас якась дівчина пришпилює до його сюртука квітку, а рознощик газет кладе перед ним «Фігаро».

Вокульський кидає дівчині десять франків, рознощикові газет франк, п’є мазагран, розгортає газету й читає: «Її величність королева Ізабелла…»

Він жмакає газету й ховає в кишеню, не допиває мазаграну, платить за нього і встає з-за столу. Гарсон поглядає на нього скоса, два відвідувачі, що бавляться тоненькими паличками, закидають ноги на коліна ще вище, а один з них нахабно розглядає його в монокль. «А що, коли я дам оцьому франтові по морді? — думає Вокульський. — На завтра дуель, і, може, він убив би мене?.. А якби я його вбив?..»

Він пройшов близько коло франта й так подивився йому в очі, що у того монокль упав на жилетку, а з губів збігла глузлива посмішка.

Вокульський іде далі й пильно розглядає будинки. Які тут магазини! Найбідніший з них виглядає імпозантніше, аніж його, що вважається найкращим у Варшаві. Будинки з тесаного каменю, майже на кожному поверсі — балкони або балюстради вздовж цілого поверху. «Дивлячись на цей Париж, можна подумати, що парижани мають потребу безперестанно спілкуватися якщо не в кафе, то на балконах», — думає Вокульський.

І дахи якісь оригінальні: високі, наїжачені цегляними та бляшаними коминами. А на вулицях на кожному кроці перед тобою постає то дерево, то ліхтарний стовп, то кіоск, то якась колона з кулею та шпилями зверху. Життя кипить тут з такою силою, що не може задовольнитись рухом нескінченних валок екіпажів, спорудженням шестиповерхових кам’яних будинків, воно ще бризкає з стін у вигляді статуй та барельєфів, з дахів — у вигляді стрілчастих оздоб та з вулиць — у вигляді незліченних кіосків.

Вокульському здається, ніби він із стоячої води потрапив І митом в окріп, який «клекоче, бризкає й шумить»…[100] Він, людина зріла й енергійна в звичних умовах, відчув себе тут несміливою дитиною, для якої все навколо — нове.

Тим часом життя круг нього далі «клекоче, бризкає й шумить». Кінця не видно юрбі, екіпажам, деревам, сліпучим вітринам і навіть самій вулиці. Голова у Вокульського поступово туманіє. Він перестає сприймати галасливу розмову прохожих, потім ніби глухне на вигуки вуличних торговців, нарешті, перестає чути гуркотіння коліс. Потім йому починає здаватись, що він уже десь бачив і такі будинки, і такий рух, і такі кав’ярні; далі він думає, що не таке воно все вже й величне, нарешті в ньому прокидається здатність подивитися на все критично, і він каже собі, що коли в Парижі французьку мову можна почути й частіше, ніж у Варшаві, то тутешній акцент гірший і вимова менш виразна.

Роздумуючи так, він уповільнює крок і вже перестає давати іншим дорогу. Вирішивши, що тепер уже французи почнуть показувати на нього пальцями, він здивовано помічає, що вони все менш звертають на нього увагу. Побувши одну годину на вулиці, він перетворився на краплю паризького океану.

— Так воно й краще, — шепотів він.

Досі через кожних кільканадцять кроків будинки з лівого або з правого боку розступалися і відкривалась якась бічна вулиця. А зараз суцільна стіна будинків тягнеться на кількасот кроків. Занепокоєний, він поспішає і, нарешті, на велике своє задоволення, доходить до бічної вулиці, завертає трохи за ріг і читає: «Rue St Fiacre»[101].

В пам’яті його зринає якийсь роман Поль де Кока.