Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська"

— .................

— Що ж ви творите, брати-слов’яни, що ж ви Донецьк бомбите? — підійшов інший спецназівець.

— Не вірте телевізору.

— Я телевізор не дивлюся, у мене є щоденні зведення.

— .......................

— О, дивись, зелені ракети. Звідки вони знають про них? Це вночі ви стріляли?

— Ні, ми намагалися вас обійти.

— .......................

— Це що таке? — знайшовши у одного із наших брелок «дякую тобі, Боже, що я не москаль».

— Сувенір, у Києві купив.

— Взагалі, що за дитсадок — оце ваше «Путін х...ло», як це розуміти?

Як діти, — хотілося їм сказати, що це не дитсадок, а кров чоловіків, сльози жінок і розірвана країна (але не знайшлись на той момент правильні слова).

— А це що за шеврон. Хее ееН Пее. Це що таке?

— Громадська організація. Харківський народний полк.

— А... громадська організація... — зі згасаючим інтересом.

— ..............

— О, глянь. Новенькі автомати. Дивися, у них бронебійні патрони. О, це хороший кулемет, треба собі залишити, не віддавай. Форма натівська, шоломи...

— Це вас НАТО одягнуло? — вже звертаючись до нас.

— Волонтери, що знайшли в секонді, те і підігнали. А так хоч у джинсах воюй.

— .....................

— Мужики, як до цього дійшло? Ви, російські солдати, берете в полон українських солдат? Ставите на коліна солдат, офіцера української армії? — це був «Сокіл».

— Ми вам припинимо війну, — ага, а хто її розпочав?

— Ваші обстрілювали Ростовську область.

— Ні, ми були на висоті і бачили, як ви нас обстрілюєте з території Росії.

— Що з нами далі буде?

— Передамо вас до ФСБ, — в той момент я думав, що вони мають на увазі ФСБ у РФ, але, як потім з’ясувалось, передавати нас збиралися ФСБ в «днр» — я собі уявив, як ставлю фсбешнику в Ростовській області питання із розряду «wtf я тут роблю?»

— .................

— Я сказав, що я доброволець, бо хоч і закликали, я тут зі своєї волі.

— Не зрозумів? — насторожився спецназівець.

— Це обов’язок громадянина — захищати свою країну.

— Від кого? — здивовано.

— Від тих, хто в неї прийшов зі зброєю. Скажи, будь ласка, а що російська армія робить на території України?

— Ну, Путін же вам сказав, що якщо не відстанете від Донецька до 20 серпня, то він уведе війська.

Він навіть не намагався сказати щось на кшталт «нас-тут-нема», рівень відвертості зашкалював настільки, наче ми вже були списані з рахунку.

• Віктор Чернієнко «Щоденник військового лікаря»

Довга дорога додому

Світає. Вітряно. Ранковий холод сильно освіжає. Підкинув іще дров у багаття. Зігрів чайник. Снідати немає чим. Заварив чорного чаю. Сонце освітлює місцевість першими східними променями. Сонні солдати з нічного наряду повільно повертаються до своїх наметів. За туманом нікого не видно.

Уже через годину стрімко біжу до складу. Випросив там дещо із залишків волонтерської допомоги: пару гумових капців, велику сіру майку й нижню білизну п’ятдесят восьмого розміру. Радий і тому. На зворотному шляху запитав зустрічних солдатів, де тут розгорнуті військово-польові душові. Мабуть, саме з огляду на мій брудний вигляд вони швидко вказали напрямок й чемно попередили, що воду з криниці, мабуть, ще тільки везуть. Прямую через хазяйську частину сосновим лісом. Нарешті знайшов. Саморобні душові заливаються свіжонабраною водою. Зрадівши, швидко роздягаюся. Старий водій водовозки, побачивши мене так рано, вискакує з кабіни:

— Служивий, ти куди? Вона ж така холодна, що кістки ломить! Почекай до обіду, щоб трохи відійшла на сонці. Щойно з криниці качав! — і зсунув кепку на потилицю й дивиться на мене з подивом.

А я вже так хочу переодягнутися в чисте, що, не відповівши ні слова, швидко застрибую в душ-кабінку. Так мені добре у воді, що миюся й не відчуваю того криничного холоду. Турботливий дід усе не заспокоюється:

— Синочку, ти що такий бідовий? Часом не з Іловайського котла? З оточення?

Мовчки киваю йому. Обернувся й інтенсивно намагаюся відмити грязюку, що вже аж в’їлася у шкіру. Дід усе сидів зверху душових і подавав воду в баки. Старими сивими очима він сумно дивився на великі синці на моїй спині й траншейний бруд на всьому тілі, що потоками стікав із мене. Дід знову мовить із сумом:

— Ти такий худий та страшний. Ти штурмовик?

Я підняв червоні від неспання очі вгору на сивого діда й тихо відповів:

— Військовий хірург...

Дід повільно зняв картуза, сумно похитав головою й більше нічого не запитував. Він мовчки дивився в далечінь і витирав рукавом гімнастерки сльози. Ранковий прохолодний вітер сильно дув із поля попід дерев’яні щити душової. Я помився ще зо два рази, й позаяк витертись не мав чим — то залишився так стояти. Швидко висох на холодному протязі й одягнув видану велику майку. Спочатку ніби вскочив у спідню білизну, проте потім зрозумів — вона настільки велика, що я з легкістю помістився в одну шаньку. Сміюся з себе, а за мною й дід: так, п’ятдесят восьмий розмір тепер точно не мій, я і на сорок четвертий не потягну. Проте — це все, що було на складі. Й дякувати тому, що тільки по своїй добрій волі солдати не відмовили в допомозі. Відчистив стару форму мокрою ганчіркою й одягаю знову. Нестрижене волосся кублилось на моїй голові врізнобіч. Неголений вигляд ще з позаминулих тижнів не додавав належного вигляду офіцера. Старе військове взуття довелося теж викинути — зовсім порвалося й розлізлося. Ходитиму поки що у виданих гумових капцях.

Прийшов до своїх. Хлопці вже пишуть довгі пояснювальні й рапорти про наше життя на передовій і численну згорілу техніку в боях під Іловайськом. Солдатів, які вижили з нами, забрали в сусідній взвод. Тепер ми залишаємося вшістьох. Як останньому з офіцерів, що вижив, мені випадає завдання подзвонить в місто Рівне, щоб звітувати перед начальством щодо лікарсько-сестринської групи. Беручи до уваги те, що матеріально-технічна база і рота, при якій ми служили, повністю знищені в бою, командир наказав нам повертатися в межі дислокації госпіталю й поклав трубку.

Жодної машини в нас немає. Документи згоріли. Коштів теж не маємо. Нічому не здивовані й биті життям, ми зателефонували всім знайомим волонтерам, які допомагають учасникам АТО у скрутних ситуаціях. За годину добрі люди знайшли необхідне авто, двох водіїв і пальне на всю дорогу додому. Машина має прибути вже сьогодні.

Права половина обличчя