Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

І ось ти тут, коханий і бажаний,
Я стільки років прочекала лиш тебе!
Печальний замок рухнув окаянний,
Та в серці він лишив мене…

Все ж таки чудова пора року – весна! Якийсь чарівний стан душі, коли здається, що можна гори звернути. Якби ще знати, навіщо це потрібно робити? Я сама себе не впізнавала. Замість того, щоб писати конспекти уроків, я малювала  квіточки й сердечки на полях загального зошита, де перед цим  народився вірш:

На відродження душі 
Я щороку сподіваюсь,
Може, я чого не знаю,
Та здається все ж мені,
Що ти той, кого чекала,
Той, за кого я благала
Не на мить, а навіки.
Ти один мені потрібен,
Ти – повітря і вода.
Хочу вимовити  «так»,
Розум пошепки блага:
«Ні, не можна, бо біда…»  
                         
А потім дивилася у вікно, дивилася так, дивилася, ніби щось нове побачила. Там просто був приємний краєвид зі свіжою зеленню, що вкрила темні гілки дерев. І так можна було спокійно мріяти про те, як на перерві я побачу його. Я тепер спеціально ходила там, де можна було  зустріти його (вчитель фізкультури підказав цей хід!). Він з'являвся на горизонті, а я вдавала, що не помітила, й спокійно проходила повз. Ні, не спокійно, бо серце билося швидше, ніж під дією допінгу.

Вовка теж намагався не циклитися на мені, щоб не привертати зайвої уваги, але після уроків, як штик, у кабінеті. Він любив мене заговорити, щоб забула геть-чисто і про час, і про роботу, - та про все на світі. Ми могли годинами говорити про будь-що: про той крутий бойовик, де Сталлоне скрутив поганому герою за дві секунди шию; про нові іграшки - мобільні телефони, які вже купили п’ятсот найбагатших людей країни, і тепер вони можуть розмовляти один з одним; про моду на рожевий колір ... І з кожною миттю мені з ним було все цікавіше й цікавіше. Ось так слово за слово – і години летіли шалено, а я нічого не могла зробити, поки він був поряд. А він майже завжди був поряд.

—    Софіє Костянтинівно, там Вовка з Едіком б'ються, сильно, - староста  Лєна влетіла до класу, як вихор. Я витирала дошку після попереднього уроку, але коли до мене дійшло, що Вовці загрожує небезпека, як була з ганчіркою в руці, так і побігла.

Хлопці серйозно зчепилися на майданчику біля школи. І Едік Соколов, і Вовка були страшенно розлючені. Одяг висів на хлопцях, наче останнє лахміття - його ніхто не шкодував, рвав за першої необхідності. Я з великим зусиллям відтягла Соколова від Вовки, перегородивши йому доступ до буйного хлопця з розбитою губою й патьоками над лівою бровою. Обійнявши долонями побитого Вовку, я інстинктивно (як зробила б мати) притисла його обличчя до себе, ніби намагаючись захистити дитину. Але той звільнився з моїх обіймів і посміхнувся спочатку мені, а потім у бік Едіка, який відійшов трохи далі  й питально-злякано дивився то на мене, то на Вовку.

—    Едік, що за тупе бодання посеред уроків? Чого ви завелися? Що не поділили? – я майже плачучи питала у Соколова, зазираючи йому в очі. Хлопець, як партизан, мовчав, вивчаюче поглядаючи на мене.

—    А ти чого кип'ятишся? Давно не влазив у бійки? Словами не міг вирішити усі питання?  Обов'язково треба було розмахувати кулаками? Подивися на себе. Боже мій, губа розбита сильно, - я ніжно доторкнулася до запеченої крові навколо нижньої губи, Вовка смикнувся чи то від болю, чи то від мого відвертого дотику, потім усміхнувся і вкотре спрямував переможний погляд на Соколова. Той психанув, розвернувся й пішов у бік школи. Я хотіла було наздогнати Едуарда, але Вовка зупинив мене, стиснувши моє зап'ястя правої руки:

—     Не варто. Ти йому не допоможеш. Це кохання, страшна штука, – Вовка мило посміхнувся, вивчаючи мене з ніг до голови. У лівій руці я все ще тримала ганчірку, якою збиралася витирати дошку.

—    Ти його образив? – допитувалася я, не звертаючи уваги на те, що  вже пів школи  зібралося подивитися на побитого Вовку.

—    Ні, - коротко й сухо відповів, ховаючи очі.

—    Його дівчину? – не заспокоювалася я.

—    Ви погано про мене думаєте, Соня Костянтинівно. Просто дівчина вибрала не його. Ось він і біситься. О, квіточки трохи прим'яв, - Вовка плюнув на клумбу з першоцвітами, де йому довелося повалятися останні хвилин п'ять і зім'яти все, що там виросло, й повільно пішов до школи.

—    Не смій чіпати Едіка! - кричала я навздогін Вові.

—    Та накой він мені тепер здався? Я до медсестри по йод. А може, по блату зеленкою морду розмалює, - до Вовки поверталося почуття гумору.
Цей інцидент не можна було залишати просто так (та й завуч наполегливо вимагала провести бесіду), тому після уроків я залишила обох «півнів» і вирішила поговорити по душам. Я просто хотіла прояснити ситуацію та помирити хлопців. Але вони сиділи й чортом дивилися один на одного.

—    Для початку, хлопчики, давайте визначимося, з якого такого шаленого приводу сталася сьогоднішня бійка? – вирішила пограти у психолога. Але скидалося трохи на допит. Допитувані партизанили і мовчали.

—    Добре, не хочете говорити в присутності один одного, підемо іншим шляхом, - я згадала, як читала якусь дуже розумну книжку про розвідників у період Другої світової війни. Не можна сказати, що сучасна школа – це воєнні дії, але досвід є досвідом. У цій книзі описувалося, що коли солдати брали «язиків», то допитували їх по одному, а потім, навіть коли жоден із них нічого не сказав, однаково одному (менш витривалому) говорили, що другий розколовся. Тоді перший усе розповідав. Я теж уявила себе Штірліцем у спідниці (ким тільки не станеш у школі!) і попросила Едіка піти погуляти. Я думала, що з Вовкою швидко розберуся. Фігушки. Сидів цей красунчик переді мною хвилин п'ятнадцять, посміхався й просив, щоб я не парилася.

—    Тобі робити нема чого Ну, побилися двоє хлопців, з ким не буває? Нормальні хлопці іноді б'ються. Ти не знала? – спокійно спитав Вова.

—    Чому так складно відповісти, через що ви побилися? Це якась таємна інформація? Адже я класний керівник, - не здавалася я. Мене вже просто цікавість розпирала через цю причину бійка. Методом дедукції я здогадувалася, що бійка відбулася через якусь дівчину. Ось лише цікаво, кого вони ділили? Якщо Едік поліз із кулаками, значить, Вовка не просто глянув на цю дівчину, а там щось було більше. Мені треба було знати, хто вона, щоб надалі попередити такі сутички. Можливо, з панночкою поговорити, щоб та не зводила хлопців.