Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

— Професоре...

— Що?

— Як я опинився в лабораторії на атомній станції? Нас вивезли до зачистки?

— Вас викрали до зачистки, і я не уявляв, де ви.

— Хто викрав?

— Агнешка.

— Для чого?

— На це питання може відповісти тільки вона. Я ж можу лише озвучити свої здогади про причини її вчинку. Вже коли ви зникли, я проаналізував факти й зрозумів, що до вас вона проявляла підвищену цікавість, але було вже пізно.

— Вона носій?

— Так.

— І який у неї вірус? Перший, чи...

— Нульовий.

Вільною рукою Тео потер скроню: голова починала йти обертом.

— То вірусів не три?

— Чотири. У тебе і тих трьох, яких забрали зі станції, теж нульовий. Агнешка обвела мене довкола пальця, викравши найкращих для своїх дослідів.

— Але... хіба інші дванадцятеро такі самі?

— Не такі. Гадаю, що ви четверо мали стати основою експерименту, а інші — матеріалом для тестів. Агнешка прагнула поширити саме нульовий тип вірусу, але люди важко його переносили і здебільшого гинули. Тоді вона вирішила його послабити опроміненням, інфікувати людину і потім, коли організм остаточно зміниться, інфікувати вже непослабленим нульовим. Так з’явився перший тип, потім другий і третій. У кожного були свої переваги й недоліки, але нульовий вона вважала досконалим.

— Який у вас?

— Другий.

Тео заплющив очі і важко видихнув.

— Це якесь божевілля... я точно не сплю?

— Ти хіба не радий дізнатися, що в тобі досконалий вірус?

Тео похитав головою, розплющив очі і замислено поглянув на Марту.

— За себе — радий, але від цього всього мені страшно за Марту.

— Ми зробимо все можливе й неможливе для неї.

— Неможливе? Тоді чому стільки жінок померло під час інкубаційного періоду при перших експериментах? Ви не робили все?

— Тоді вірус був ще недостатньо досліджений, тож так, ми не робили «все». Зараз ситуація інша. Я раджу тобі зосередитися на власному одужанні. У Марти починаються перші ознаки вірусу. Дуже скоро ти будеш їй потрібен, і краще тобі відновити добру фізичну форму якнайшвидше, — серйозно сказав професор і, побачивши насторожений погляд Тео, додав: — Можливо, тобі доведеться здавати для неї кров, і робити це часто.

— Марта казала, — кивнув Тео, не випускаючи її руки. Він готовий з нею ділитися всім, що треба, адже це через нього її життя зараз під загрозою. Хоча... він особливо не шкодував про зроблене: вірус допоміг їм зблизитися.

— І не варто забувати, що у нас ще є варіант спробувати врятувати Мартине життя способом, ефективність якого багаторазово довели представники першого типу вірусу, — посміхнувся професор, і Тео насторожено поглянув на нього спідлоба, а той додав: — Я не знаю, чи він працює для нульових. Досі не було можливості перевірити. Треба пробувати й досліджувати.

— Ми не ваші піддослідні, — процідив Тео.

— Це так, але... Мені завжди було цікаво, на що здатні люди заради тих, кого люблять,— сказав професор, і Тео відчув, як спочатку по спині пробіг холодок від знайомої фрази, а потім у м’язах ожив той самий жар, який він вперше відчув на півдні: його тіло реагувало на професора як на небезпеку... Невже це пастка?

Тео добре пам’ятав, як у яру ці самі слова сказав штучний інтелект.

Кінець