Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

Тож день за днем світ ставав усе чарівнішим. День за днем тривав процес відмежування від усього грубого й ницого. Дарнелл не нехтував жодними інструментами, що могли стати в пригоді у цій роботі. Він більше не відпочивав недільними ранками вдома й не супроводжував свою дружину до готичного богохульного дому, що видавав себе за храм. В одному із завулків вони надибали маленьку церквицю, і Дарнелл, знайшовши в одному зі старих записників сентенцію Incredibilia sola Credenda[86], незабаром зрозумів, якою величною і чудовою може бути служба, на якій вони з дружиною були присутні. Наші нетямущі предки наставляли нас набиратися розуму, читаючи книжки про «науку», експериментуючи з пробірками, копирсаючись у геологічних зразках, вдивляючись у мікроскопи і тому подібне. Але ті, хто відкинув ці дурощі, знають, що потрібно читати не «наукові» книжки, а церковні, і що душа стає мудрішою, споглядаючи таємничі обряди і складні та дивні ритуали. В них Дарнеллові вчувалася дивовижна мова містерії, що була таємничішою і водночас набагато відвертішою за звичайну мову богослужіння. Тепер він бачив, що, в якомусь сенсі, увесь світ — це велика церемонія чи таїнство, що, послуговуючись видимими формами, поширює приховані й трансцендентні вчення. Саме в церковному ритуалі він побачив довершену картину світу — очищений, піднесений та просвітлений образ, священний дім, зведений з блискучого й напівпрозорого каміння, де запалені свічки були значно важливішими, ніж зірки на небі, а благовонне куріння ладану було набагато переконливішим символом за туманну імлу. Його душа полинула за процесією, що урочисто крокувала у білих шатах, була захоплена містичним таїнством, що символізувало захват і радість над усіма радощами, і коли Дарнелл побачив, як Любов померла, а тоді переможно воскресла, він зрозумів, що став свідком, у метафоричному сенсі, консумації, Весільного бенкету над усіма Весільними бенкетами, таїнства, що була найголовнішим з усіх, звершених з часу створення світу. Тож день за днем храм його життя набував усе більшої чарівності.

І водночас він почав здогадуватися, що якщо в Новому Житті є нові, нечувані радощі, там також повинні бути нові, нечувані небезпеки. В одній з рукописних книг, що мала відкрити йому значення тих «Таємних наспівів святого Іоло», був невеличкий розділ із заголовком: Fons Sacer non in communem Vsum convertendus est[87], і, доклавши немало зусиль зі словником і підручником з граматики в руках, Дарнеллу вдалося витлумачити мудровану латину свого предка. Книга, що містила цей розділ, була однією з найкращих у зібранні: на її обкладинці було написано «Terra de Iolo[88]», і в ній, окрім майстерно прихованих символів, був наведений перелік фруктових садів, полів, лісів, доріг, помешкань та річок, якими володіли предки Дарнелла. В цій книзі він прочитав про Священне Джерело, що нуртує в лісі Вістман — Sylva Sapientum[89] — «джерело глибоких вод, яке жодна літня спека не в змозі осушити і ніяка повінь не зможе забруднити; у цьому джерелі — вода життя для спраглих до життя, потік очищення для тих, хто хоче стати непорочними, і ліки такої цілющої доброчесності, що завдяки їй, з Божою допомогою та молитвами Його святих, загоюються найстрашніші рани».

Але вода з цього джерела повинна була залишатися на віки священною, нею не можна було користуватися в побуті чи просто тамувати спрагу; назавжди священною, «як вода, яку освятив священник». А на берегах хтось потім дописав заувагу, що певною мірою пояснила Дарнеллу ці заборони. Його застерігали не пити з Джерела Життя для отримання насолоди смертного життя і нових відчуттів, щоб надати прісній чаші буття кращого смаку. «Адже, — писав тлумач, — ми не покликані сидіти, як глядачі в театрі, й споглядати виставу, що розігрується перед нами, нас запросили на саму сцену, щоб ми ревно грали наші ролі у великій та дивовижній містерії».

Дарнелл загалом розумів спокусу, про яку йшла мова. Хоча він лише ступив на шлях пізнання, зробивши по ньому кілька кроків, і ще не скуштував води з містичного джерела, що переливалася через вінця, йому вже було відомо про чари, що перетворювали світ навколо нього, надаючи його житло дивної значущості та романтики. Лондон тепер здавався йому казковим містом з «Тисячі і однієї ночі», а плутанина його вулиць — зачарованим лабіринтом; довгі алеї з яскравими ліхтарями скидалися на зоряний шлях, а його огром втілював у собі безкінечність всесвіту. Він чудово уявляв, як приємно затриматись у світі, як цей, сісти осторонь і мріяти, споглядаючи розкішне видовище, що розгортається перед ним. Але Священне Джерело не було призначено для повсякденного використання, воно було створене для очищення душі та зцілення тяжких духовних ран. А ось іще одне перевтілення: Лондон став Багдадом і врешті перетвориться на Сіон, або, як написано в одному з тих старих документів, на «Місто Чаші».

Існували набагато страшніші небезпеки, про які в «Манускриптах Іоло» (так його батько називав це зібрання документів) були обережні згадки: до прикладу, там містилися натяки на якусь жахливу місцину, куди може потрапити душа; на перевтілення, що схоже на смерть; на могутні сили зла, які можна викликати з темних безодень — одне слово, на царину, яка в уяві більшості з нас постає під грубою і дещо дитячою символікою Чорної Магії. І тут він міг лише здогадуватися, що це все мало означати. Дарнелл пригадав один дивний випадок, який трапився з ним дуже давно і всі ці роки лежав на споді його свідомості забутим поміж багатьох інших спогадів з його дитинства, а тепер чітко постав перед ним, набувши важливого значення. Це сталося під час того пам'ятного візиту до старого дому на заході — в його пам'яті зринула яскрава картина з найменшими подробицями й голосами, що немов звучали в нього у вухах. Тоді видалася похмура, тиха і страшенно задушлива днина; він пригадав, як після сніданку вийшов на галявину і зачудувався з глибокого спокою й тиші світу. Жоден листочок не зворухнувся на дереві поблизу дому, і з лісу не долинало лопотіння листу. Квіти виділяли солодкі, сильні аромати, так наче вони видихали сни літньої ночі, у долині звивиста річка скидалася на срібло попід тьмяним сріблистим небом, а далекі пагорби, ліси й поля зникали в імлі. Його немов зачарував цілковитий спокій. Увесь ранок він стояв, обпершись на огорожу, що відділяла галявину від лугу, вдихаючи таємничі пахощі літа та споглядаючи освітлені поля, що рясніли яскравими квітами, що немов розпускалися просто на очах, а густий серпанок вгорі,