Читати книгу - "Літо в моїй пам'яті, Руслан Баркалов"

– Навіщо ти сказала дати малій перстень? – спитав Влад, як вони уже йшли додому.

– Бо хто буде оберігати її від таких як ми з тобою? А так, будемо спокійними. – відповіла Наталі.

– Ти більше думаєш про мою дитину, ніж я сам.

– І чим це погано? Ти і так маєш про що думати. В дома нас чекає сварка.

– Та ну! Чого б це? Невже мама буде проти!

– Ні. Твоя мала рилася в нашій кімнаті. Відчуваю! Вона вже кілька днів дивиться на нас косо. І думаю, сьогодні захоче з тобою поговорити. Так, що будь готовий, любий.

– І що, варто їй сказати правду?

– Це вирішувати тобі. Якщо збрешеш, то вона буде довіку тебе в чомусь підозрювати. Якщо скажеш правду, то поїдеш не попрощавшись.

– О, теж мені Нострадамус. Ти іноді говориш так, наче нічого не знаєш. І лише намагаєшся вгадати як то воно буде. Може так. А може і не так.

– Не смішно. Хто як не ти мав би знати, що і як діє. Не мені тебе вчити. Крім того, кожна людина ще має зробити власний вибір між добром і злом. Інакше все було б лише грою між двох вогнів. А тоді б не було відповідальності. А так вона є. І це ти теж знаєш. Зрештою, якщо скажеш, це нічого не вирішить. Ані в одну сторону. Так, що можеш про це не боятися.

Далі вони йшли мовчки. А що говорити, як і так все ясно. І Влад все прекрасно розумів. Від часу, коли він одягнув свій перстень, котрий  і тепер на його мізинці, то все для нього змінилося. Настільки змінилося, що він навіть не може пояснити собі де правда а де ні.

– Ти жалієш? – спитала Наталі.

Але відповіді не було. Це можна було розцінити двояко. І як знак згоди. І як знак заперечення. Але вона знала істину, котра була скрита від по сторонніх очей.

– Слухай, – перервав мовчанку Влад, – а давай ще навідаємося до Дмитра.

– Цілком згодна.

І вони пішли вулицею, минаючи калюжі.