Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

консервної бляшанки, Лєбенталь бачив, що це не порожня юшка, хлопець жував. Поруч стояв вгодований, приблизно сорокарічний в’язень, він також не пасував до приміщення. Цей, безперечно, належав до табірної аристократії. Його товста лиса голова блищала, а рука повільно ковзала по спині хлопця. Хлопець був чистий і не поголений налисо, мав зачесане на проділ волосся.

Лєбенталь обернувся. Розчарований, він хотів було вертатися до продавця моркви, як раптом побачив Бетке, що продирався в кут, де стояв юнак. Лєбенталь встав на шляху, Бетке його відштовхнув і зупинився перед хлопцем.

– Ага, Людвіґу, ось де ти подівся, шльондро! Я таки знайшов тебе!

Юнак витріщився на нього і поспіхом ковтав. Мовчки.

– З тим проклятим лисим кухонним бугаєм, – їдко зауважив Бетке.

Бугай не звертав на Бетке уваги.

– Їж, мій хлопчику, – повільно заговорив він до Людвіґа, – якщо не наїсися, я маю для тебе ще.

Бетке почервонів і вдарив кулаком по бляшанці. Вміст вилився Людвіґові в обличчя. На підлогу впав кавалок картоплі. На нього кинулися два скелети і почали змагатися, кому він дістанеться. Бетке копняком відігнав їх геть.

– Тобі не досить того, що я даю? – спитав він.

Людвіґ обома руками міцно притискав бляшанку до грудей. Його обличчя перемінилося зі страху, він злякано переводив погляд з Бетке на бугая.

– Виглядає, що не досить, – пояснив бугай Бетке, а тоді звернувся до юнака: – Не роби собі з того клопоту. Їж далі, а якщо не наїсися, дам тобі ще. До того ж я тебе не тлумлю.

Бетке мав такий вигляд, наче хотів кинутися на лисого, але не наважувався. Він не знав, яку протекцію мав супротивник. Такі речі дуже важливі в таборі. Якщо він мав цілковитий захист кухонних капо, то бійка могла для Бетке погано скінчитися. Кухня мала блискучі зв’язки, було відомо, що вони вели справи зі старшим по табору і кількома есесівцями. А от його власний капо йому не довіряв. Бетке знав, що той не буде для нього надто напружуватись, бо він замало дбав, аби прикормити свого капо. У таборі таких інтриг було повно. Якщо не бути обережним, можна легко втратити свої позиції і знову стати звичайним в’язнем. Тоді про вигідні оборудки поза межами табору, у поїздках на вокзал і в депо можна буде забути.

– Що все це означає? – спитав він у лисого спокійнішим тоном.

– А тобі яке діло?

Бетке ковтнув.

– Велике діло. – І звернувся до юнака: – Хіба я не організував тобі костюм?

Поки Бетке говорив з лисим, Людвіґ поспіхом їв. А зараз він впустив бляшанку, швидким несподіваним рухом протиснувся між обома чоловіками і проштовхувався до виходу. Кілька скелетів уже змагалися за бляшанку – кожен в надії її вишкрябати.

– Приходь іще! – крикнув услід хлопцеві кухонний бугай. – У мене завжди є вдосталь. – Він засміявся.

Бетке спробував затримати Людвіґа, але перечепився за скелети на підлозі. Осатанілий, він підвівся на ноги і наступив на купу пальців. Один зі скелетів запищав, як миша, а інший втік разом з бляшанкою.

Бугай, насвистуючи вальс «Троянди з півдня», виклично повільно пройшов повз Бетке. Він був пузатий і вгодований. Його товстий зад похитувався. На кухні майже всі ув’язнені були тілисті. Бетке плюнув йому вслід. Але плюнув так обережно, що потрапив хіба в Лєбенталя.

– А, ось ти де, – сказав він грубо. – Чого тобі? Ходімо, звідки ти знаєш, що я тут?

Лєбенталь не відповів на жодне запитання. Йому йшлося про справу, часу на непотрібні пояснення він не мав. На Ломаннів зуб у нього були два серйозні інтересанти: Бетке і старший однієї із зовнішніх команд. Гроші потрібні були обом. Старший узалежнився від такої собі Матильди, яка працювала на одній з ним фабриці і з якою він завдяки підкупу час до часу залишався на самоті. Вона важила майже дев’яносто кілограмів і здавалась йому неземною красунею – вага в таборі, де панував постійний голод, була мірилом краси. Він пропонував Лєбенталеві кілька кілограмів картоплі і близько півкілограма жиру. Лєбенталь відмовився і тепер вітав себе з цим правильним рішенням. Він блискавично оцінив останню сцену й покладав великі надії на гомосексуального Бетке. Аномальну любов він вважав жертовнішою, ніж нормальну. Після всього, що йому пощастило спостерігати, він подумки підвищив ціну.

– Зуб при тобі? – спитав Бетке.

– Ні.

Вони стояли на вулиці.

– Я не купую того, чого не бачу.

– Коронка є коронка. Жувальний зуб. Важке, солідне золото мирного часу.

– Лайно! Я маю його бачити! Інакше нема розмови.

Лєбенталь знав, що, якби значно сильніший Бетке побачив зуб, він би просто відібрав його. Що він зможе зробити? Поскаржиться – повісять.

– Добре, тоді не купуй, – незворушно промовив він, – з іншими людьми домовитися простіше.

– З іншими, ти, придурку! Спершу знайди тих інших людей.

– Я вже знайшов. Один з них щойно був тут.

– Серйозно? Хотів би я на нього глянути! – Бетке зневажливо роззирнувся. Він чудово розумів, що зубом міг цікавитися лише той, хто має зв’язки із зовнішнім світом.

– Ти бачив зацікавленого хвилину тому, – промовив Лєбенталь. Він збрехав.

Бетке остовпів.

– Кого? Кухонного бугая?

Лєбенталь зітнув плечима.

– Я ж не просто так сюди прийшов. Може, хтось хоче купити комусь подарунок і потребує грошей. А до золота за парканом охочих повно. Їжі на обмін у нього вистачає.

– Ах ти ж пройдисвіт! – люто процідив Бетке. – Злодюга, шахрай!

Лєбенталь кліпнув важкими повіками.

– Щось таке, чого немає в таборі, – незворушно продовжив він. – Наприклад, щось шовкове.

Бетке мало не задихнувся.

– Скільки? – прохрипів він.

– Сімдесят п’ять, – переконливо озвучив суму Лєбенталь, – пільгова ціна. – Спершу він розраховував на тридцять.

Бетке поглянув на нього.

– Ти розумієш, що одне моє слово може відправити тебе на шибеницю?

– Розумію. Якщо ти зможеш це довести. І яка тобі з того користь? Жодної! Тобі потрібен зуб. Тому говорімо по справі.

Бетке хвильку помовчав.

– Ніяких грошей, – врешті видав він, – харчі.

Лєбенталь не відповів.

– Заєць, – вів далі Бетке, – дохлий заєць, збив вчора. Як тобі пропозиція?

– Що за заєць? Пес чи кіт?

– Кажу тобі, заєць, сам вчора переїхав.

– Пес чи кіт?

На якийсь час вони втупилися один в одного і не відводили поглядів. Лєбенталь не кліпав.

– Пес, – здався Бетке.

– Вівчур?

– Вівчур. Середнього розміру. Десь як тер’єр. Грубий.

Лєбенталя не видав жоден м’яз. Пес – це м’ясо. Справжня удача.

– Нам ніде його готувати, – сказав урешті він, – навіть шкіру нема як зняти. В нас немає чим.

– Я можу притягти його вже без шкіри. – Бетке ставав завзятішим.

Він чудово розумів, що в питанні постачання харчів лисий бугай