Читати книгу - "Сонячний Птах"

І він зробив гримасу, пригадавши, як Гай кинув йому виклик, і саме він, Ланнон Гіканус, сорок сьомий Великий Лев Опета, страждав більше від того відчуження.

«Я не дозволю йому знову кудись їхати, – заприсягнувся він. – Не дозволю розлучатися зі мною, як він розлучився тепер. – І самочесність не покинула його. Він не став приховувати від себе, що ревнує до свого головного жерця. – Я готовий знищити будь-кого, хто стане між нами. Він мені потрібен».

Він подумав про останню подорож Гая Бен-Амона. Чи й справді існує потреба, щоб верховний жрець вирушив у дорогу на чотириста миль, узявши із собою дві когорти легіону і жрицю та пророчицю Опета для того, щоб освятити якесь дрібне святилище богині на місці перебування самітного гарнізону в північному царстві? Ланнон думав, що Гай покинув Опет із якоїсь мало зрозумілої особистої причини, а тепер цар нудиться, дратується й почувається самотнім. Гай знав, що Ланнон планує влаштувати свято на свої іменини.

Поквапна хода якихось озброєних людей урвала думки Ланнона. Він обернувся від вікна саме в ту мить, коли троє високих офіцерів вдерлися до кімнати. Із ними швидко ввійшов центуріон у запорошеному плащі й неначищеному обладунку. Пилюка була в його бороді й покривала сандалі та поножі.

– Мій володарю. Дуже погані вісті.

– Що таке?

– Повстання рабів.

– Де?

– У Гальї.

– Скільки їх?

– Дуже багато. Ми точно не знаємо. Ось цей чоловік, – і вони показали на центуріона, – усе бачив на власні очі.

Ланнон обернувся до стомленого офіцера.

– Розповідай! – наказав він.

– Я був у патрулі, величносте. П’ятдесят людей, які йшли на північ. Ми побачили дим, та, коли дійшли до шахти, там усе скінчилося. Вони відкрили ворота табору й перебили гарнізон. – Він замовк, пригадавши мертвих чоловіків із розпоротими животами й криваве місиво після кастрації між їхніми ногами. – Усі вони пішли геть, крім хворих і скалічених. Цих вони покинули.

– Скільки?

– Близько двохсот.

– Що ви зробили з ними?

– Віддали мечу.

– Добре! – кивнув головою Ланнон. – Говори далі.

– Ми пішли за головною масою рабів. Їх було більше, аніж п’ять тисяч, коли вони покинули Галью, і вони вирушили на північ.

– На північ, – прогарчав Ланнон. – До великої річки, звичайно.

– Вони рухаються повільно, дуже повільно. І на своєму шляху вони все грабують і спалюють. Ми йшли за ними, прямуючи на клуби диму та стерв’ятників у небі. Населення попереду них утікає, залишаючи їм усе. Вони пожирають землю, як сарана.

– Скільки їх? Скільки їх? – запитав Ланнон. – Ми повинні знати!

– Вони відкрили всі табори в Гальї та в Тує і табори біля десятка інших шахт і всіх рабів, що працювали на полях, вони також забрали із собою, – відповів центуріон.

Один із офіцерів наважився зробити припущення:

– Тоді їх має бути близько тридцятьох тисяч, чи не так?

– Щонайменше, величносте, – погодився центуріон.

– Тридцять тисяч, святе ім’я Ваала, – прошепотів Ланнон. – Так багато! – Потім його опанував гнів, і він заговорив різко й грубо: – Які сили ми маємо, щоб зупинити цей марш? Скільки легіонів мобілізовано?

– Два легіони стоять у провінції Зенґ, – повідомив один з офіцерів.

– Ми не встигнемо вчасно їх туди перекинути, – відповів йому Ланнон.

– Один легіон ми маємо тут, в Опеті.

– Надто далеко, надто далеко, – пробурчав Ланнон.

– І ще два на південному березі великої річки.

– Розкиданих по гарнізонах, що розташовані на відстані п’ятисот миль. Усі інші легіони розпущені? – запитав Ланнон. – Скільки часу знадобиться, щоб мобілізувати їх?

– Десять днів.

– Надто довго, – буркнув Ланнон. – Ми повинні придушити цей бунт із невблаганною нещадністю. Повстання – це пошесть, воно поширюється як вогонь у хащах сухого папірусу. Ми повинні ізолювати його й погасити. Кожну його іскру. Які інші сили ми маємо?

– Ми маємо його святість, – невпевнено промурмотів один з офіцерів, і Ланнон витріщився на нього. Він зовсім забув про Гая. – Він перебуває тепер у Синалі, саме на тому шляху, яким раби пересуваються на північ.

– Гай! – із ніжністю промовив Ланнон і замовк, тоді як його офіцери розпочали жваву дискусію.

– Він має із собою лише дві когорти – тисячу двісті легіонерів – і не зможе воювати з армією в тридцять тисяч людей.

– То не армія, а набрід рабів.

– Але ж їх не менше як тридцять тисяч.

– Нам не вдасться вчасно надіслати йому підкріплення.

– Було б дурістю воювати з такою численною меншістю, а Бен-Амон, величносте, не дурень.

– Найближчі резерви перебувають у Сеті, біля річки.

– Бен-Амон не стане битися, – заявив один із них, і всі вони подивилися на Ланнона, чекаючи, що скаже він.

Ланнон усміхнувся.

– Заспокойтеся. Бен-Амон битиметься. Його святість обере для битви той час і те місце, які будуть для нього зручними. – Потім усмішка зійшла з його обличчя. – Я вийду звідси через чотири години з усіма наявними військами, щоб підтримати Бен-Амона. Передайте наказ про мобілізацію всім розпущеним легіонам, пошліть гінців до Зенґу.

– Отже, буде битва? – запитала Таніт. Її очі спалахнули зеленим світлом сподівання, а губи зацікавлено розтулилися. – Тобто буде реальна битва, як ті, про які ти співаєш?

Гай щось промурмотів, не відриваючи погляду від дошки для письма, на якій він писав наказ начальникові гарнізону в Сеті:

«Склич до себе всі війська у своєму секторі й тримай їх у себе за мурами. Надішли мені звіт про свій запас списів, стріл та іншої зброї. Скільки слонів перебуває під твоєю командою? Накажи галерам, які патрулюють річку, стати на якір за твоїми мурами й чекати моїх наказів. Повідом мене про рівень води в річці. Які броди можна перетнути?

Я приєднаюся до тебе через шість днів і візьму командування на себе. Я маю намір перешкодити ворогові перейти через річку в…»

Таніт зісковзнула з кушетки й перетнула намет. Вона підійшла до Гая ззаду й застромила палець йому у вухо.

– Мій володарю…

– Прошу тебе, Таніт. Я заклопотаний нагальними справами. Вони потребують мого негайного втручання.

– Вони не більш нагальні, аніж моє запитання: чи буде битва?

– Так, – роздратовано відповів Гай. – Так, буде.

– О Боже, – плеснула в долоні Таніт. – Я ніколи не бачила справжньої битви.

– Ти її й не побачиш! – похмуро відповів Гай, знову повертаючись до свого письма. – Ти поїдеш звідси завтра на бойовому слоні з ескортом у п’ятдесят охоронців. Ти повернешся додому, в Опет, і перебуватимеш там, доки не закінчиться сутичка.

Таніт повернулася до кушетки й гепнулася на неї, розпусно задерши спідницю вище гладеньких стегон. Вона спрямувала палахкотливий погляд на потилицю Гая, і її губи склалися в уперту лінію.