Читати книгу - "Сонячний Птах"

Таніт не спала й дослухалася до голосів Гая та його офіцерів, що планували кампанію. Її намет стояв дуже близько до намету верховного жерця, й темний простір між ними можна було перейти поза зоною спостереження вартових. Цю подорож до Синала Гай планував як любовну мандрівку і їхню втечу від суворих обмежень Опета.

На протилежному кінці її намету Айна, стара жриця, щось бурмотіла й шепотіла уві сні. Таніт підняла одну зі своїх сандаль, які стояли біля кушетки, й кинула в неї. Айна гикнула й поринула в мовчанку.

Таніт була надто збуджена швидкоплинними подіями, в які її затягло, аби заснути бодай на мить чи навіть подумати про сон. Дикунська армія рабів насувалася на них, десятки тисяч дикунів, що залишали позад себе широкий простір зґвалтувань, убивств і чорної від пожеж землі.

Протягом усього дня втікачі вливалися до табору, й кожен приносив із собою нові легенди про жах і смерть. Учинити опір дикунам міг лише Гай Бен-Амон та його невеличкий загін героїв, де один воїн мусив битися проти двадцятьох ворогів. Такі битви стають частиною легенди, й Таніт не збиралася пропустити жодної її хвилини. В її уяві результат битви був очевидним, адже в баладах герой завжди здобуває тріумф. Гай – улюбленець богів, а тому він непереможний. Можна тільки пожалкувати, що улюбленець богів у небезпечних ситуаціях стає занудним, але Таніт мала власні плани.

Було вже за північ, перш ніж Таніт почула, як офіцери почали шумно прощатися з Гаєм і повертатися до власних наметів. Вона сіла й спробувала витиснути сльози з очей. Їй треба було, щоб вони полилися цілим струмком. Зазвичай вона цього домагалася, пригадуючи ляльку, яку мала малою дитиною. Її викрав у неї леопард. Проте сьогодні вночі цей трюк не спрацював, і їй довелося натирати очі суглобами пальців.

Гай лежав на кушетці, низько прикрутивши гніт лампи, а в кутках намету панувала темрява. Він швидко підвів голову й сперся на лікоть, коли Таніт прослизнула в намет, відхиливши завісу входу, й, перш ніж він устиг заговорити, впала на кушетку поруч із ним й обняла його руками за шию. Вона тремтіла всім тілом.

– Що з тобою, серце моє? – запитав стривожений Гай.

– О, мій володарю, я бачила сон. Поганий сон. – І Гай відчув поколювання страху в себе на спині й шиї. За два роки їхнього знайомства він переконався в тому, що Таніт справді володіла даром передчуття. Вона могла бачити яскраві зблиски майбутнього, від дрібних інцидентів до подій катастрофічного значення. Якщо Гай і навчав її, який напрямок мали обирати її пророкування, то це стосувалося лише дрібних подій. Проте він тепер ставився з глибокою повагою до її спроможностей. Таніт знала про це, коли прошепотіла йому: – Я йшла вночі через поле, освітлене лише поховальними вогнищами.

І Гай обняв її міцніше, відчуваючи, як тіло йому холоне. Ніч, поховальні багаття – і справді лихі знаки.

– Я плакала, мій володарю. Не знаю чому, але мене опанувало тяжке відчуття втрати. Там відбулася битва. Земля була всіяна зброєю і зламаними щитами. Я натрапила на штандарт Шостого легіону, сонячного птаха, зламаного й викинутого в грязюку.

Він затремтів від страху – сонячний птах зламаний і викинутий на землю! Адже це був не тільки символ його легіону, а й його власний, особистий тотем.

– Потім до мене підійшла наша пані Астарта. Вона також плакала. Срібні сльози стікали по її білому обличчю. Вона була дуже гарна й дуже сумна. Вона заговорила до мене й висварила мене: «Ти мусила залишитися з ним, Таніт. Такого ніколи не сталося б, якби ти була з ним».

Гай відчув поколювання сумніву крізь свій забобонний страх. Він поклав руки на плечі Таніт і відсунув її назад, щоб роздивитися її обличчя. Очі в неї почервоніли, й сльози омили їй щоки, але його підозри не розвіялися. Її поведінка здалася йому надто досконалою, а він давно зрозумів, що коли Таніт налаштує на щось своє серце, то примусити її змінити свій намір нелегко.

– Таніт! – суворо сказав він. – Ти знаєш, що перебріхувати слова богів не годиться.

Таніт із палкою переконаністю кивнула головою.

– О так, мій володарю.

– Як пророчиця ти маєш священний обов’язок, – правив своє Гай.

Таніт витерла щоки і згадала, як Гай користується цим священним обов’язком, щоб правити політичним та економічним життям нації, не кажучи вже про свої персональні прибутки. Вона не могла відмовити собі в лукавому задоволенні заплатити йому його ж таки власною монетою.

– Я це добре знаю, святий отче.

Гай пильно подивився на неї, але не побачив доказів лукавства. Неспроможна витримати погляд його чорних очей бодай на мить довше, Таніт знову занурила обличчя в його шию й мовчки чекала. Мовчанка тривала досить довго, перш ніж Гай зрештою визнав свою поразку.

– Ну, гаразд, – пробурчав він. – Я залишу тебе біля себе, якщо так хоче богиня.

Таніт обняла його міцно й тріумфально всміхнулася в кучеряву бороду Гая Бен-Амона.

П’ять днів Гай перевіряв рухливу масу людей, що пливла до великої річки, наче величезна чорна медуза. Він щоразу відступав назад, пересуваючись попереду неї, домагаючись, щоб його невеличка сила залишалася компактною й організованою під його керівництвом, застосовуючи її раціонально й економно для розв’язання певних конкретних проблем.

На п’ятий день він сконтактувався з гарнізоном у Сеті. Маґон, старий командувач, віддався в розпорядження Гая зі своїми тисячею вісьмомастами лучниками та легкими піхотинцями, дванадцятьма бойовими слонами, двома патрульними галерами на сто весел кожна й значним арсеналом гарнізону.

Гай привітав його в гарячий полудень на невеличкому пагорбі за десять миль на південь від річки й відвів Маґона вбік, щоб їхню розмову не почули підлеглі.

– Для мене честь служити під вашим керівництвом, святий отче. Люди кажуть, що ті, хто йде за штандартом Сонячний Птаха, здобувають славу.

– Тут на всіх вистачить слави, остерігаю вас, – похмуро сказав йому Гай і показав рукою через порослу лісом відкриту рівнину. – Онде вони.

Армія рабів рухалася, як густа колона голодних мурах, і білий туман пилюки підіймався над деревами.

– Яка перша думка приходить тобі в голову? – спокійно запитав Гай, і Маґон окинув пильним поглядом далеку армію.

– Звідси, мій володарю, вони мають такий самий вигляд, як і будь-яка інша армія на марші, – промурмотів він із сумнівом у голосі.

– І хіба це не здається тобі дивним? Адже це не армія, Маґоне, а набрід рабів, що втекли від свого хазяїна. А проте