Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

– Не дивіться! Тепер гострої бритви не дістанеш, і я завжди ріжусь, коли голюся.

Ганні знов пригадався недорізаний півень, серце її защеміло якоюсь тугою, і вона швидко попрощалась, зайшла до крамниці і придбала «Казки братів Ґріммів». Дорогою накупила купу якихось непотрібних речей і, пізно пообідавши в харчівні, пішла додому.

Ввечорі, коли зі світлом сиділа в покої своєму, почула десь котяче нявкання. Подивилася під стіл, за вікно, зазирнула у шафу, але ніде не знайшла джерело, з якого виходили оті жалібні звуки. Нявкання не припинялося. Не могло воно йти з даху, не було кота й за дверима, а голос його і дряпання кігтів чулися так близько, ніби доносилися з-за килима. Справа ставала впрост містерійною. Хвилин на п’ять ті звуки вгавали, а потім знов чулися голосніше і змушували Ганну губитися у здогадах. Мусіла признатися, що ніяк їй не збагнути, звідки ті звуки линуть. Почала врешті вибирати старі, непотрібні листи і папери, щоб спалити. Повибиравши купу, відчинила грубу, сунула, запалила конверта, якого ще тримала в руці, і піднесла до тієї купи. У ту хвилину щось фиркнуло, і впрост на неї з груби скочив великий хазяйський кіт, ввесь заваляний у сажі. З несподіванки Ганна в першу мить сполотніла, а тоді зайшлася сміхом, майже гістеричним.

Більше несподіванок того вечора не було, лише вночі приснилось їй, що хтось заглядає до неї у вікно. Вона знала, хто, але вдавала, що не знає. То віслюк, який сьогодні вранці кричав, зіп’явся на задні ноги, на нього скочив пес, на пса кіт, на кота півень. Вона знала, що всі чекають тільки сигналу, якого має подати півень, щоб в один голос закричати. І справді півень змахує крилами, і з чотирьох горлянок вихоплюється рев, протяжистий, довгий, від якого Ганна прокидається і чує, як десь на Дніпрі гуде гудок пароплавний. Вона знов засипає і бачить продовження того сну. Вона з лісу повертається до хати, обережно йде, заглядає, чи нема там когось. Відчиняє піч, щоб вигребти вуглика та засвітити в хаті. Бачить дві жаринки у попелі і сягає по них кочеріжкою (та то не жаринки, а очі кота, що, нявкнувши, стрибає їй просто в лице). Прожогом кидається вона геть з хати. Далі все пішло, як у казці оповідається. Лягавий собака з довгими завислими вухами кусає її за литку, осел хвицає копитом, а десь високо на смітнику півень, махаючи червоними, вогненними, величезними, як простирадла, крилами, від яких заграва розливається по всьому лісі, заходиться розпачливо-пронизливим криком: «Давайте її сюди-и-и-и!» Ганна прокидається і чує справжній крик півня, бо сонце стоїть вже над обрієм.

Ганна нашвидко поснідала, обіду не варила, а так взяла щось на дорогу, бо тягло її ген з хати, кудись у простір. Із Дніпра віяло свіжістю, небо заволоклося хмарами, в повітрі зависла духота, в хаті нічим було дихати. Ганна спустилася кручами вниз, до ріки, зробила далеку прогулянку аж за Ланцюжний міст, перетяла Слобідку і скерувала шлях у бік Дарниці. Але духота була і в лісі. Вона шукала відкритих місць, широких галявин, де дерева були вирубані. Знявся вітер і кружляв пісок, який засипав їй очі, залітав у ніздрі, у вуха, розкуйовджував волосся. Впали перші важкі краплини дощу. Незабаром дощ полив струмками. Вона бігла просіками, лісовими стежками. Мокре галуззя хльостало по лиці, чвякала у черевиках вода, струмками стікала по одежі, яка липла до тіла. Вітер зовсім розпатлав волосся, що мокрими пасмами сповзало на щоки. Але вона радісно вбирала в себе вогкість, пила свіжість стрічного подуву, немов в екстазі якійсь розчинялася в грозі, що з громом і блискавицями вибухла над світом. Ця буря, яка йшла зовні, якось утихомирювала бурю, що бушувала у ній всередині і суті якої вона неспроможна була собі з’ясувати. Все єство її у ці два дні стало якимсь дуже чутливим сейсмографом, що пильно нотував щонайменші стрясення ґрунту, які відбувалися десь у глибоких покладах її душевних копалень у царинах, що лежать поза межами досвіду повсякденного, – стрясення, що ані їхнього змісту, ані значення збагнути їй було несила.

Прийшовши додому, усвідомила, що далека прогулянка її була нічим иньшим, як спробою втекти від самої себе. Лягла до ліжка, але спати ще не хотіла, була аж надто схвильована і свіжим повітрям, якого надихалася досхочу, і купіллю під відкритим небом, якою була для неї ота злива. Перебираючи книжки, пробувала то те, то иньше читати, але думки розбігалися. Не схоплювала змісту читаного. Мусіла двічі-тричі перечитувати одне й те саме. Нарешті зреклася тієї марної спроби, погасила світло і лежала, розплющеними очима вдивляючись у темряву. Не могла заснути всю ніч. Тільки під ранок задрімала на п’ять хвилин, і тоді приснилось їй, що йде вона хребтом гірського ланцюга, тоненьким, як лезо ножа. Обабіч безодня. Вона йде поволі, балянсуючи, як циркова танцюристка по шнурі, щоб не схибити, щоб не втратити рівновагу й не полетіти в прірву.

Невиспана, встала; довго в кріслі на веранді сидячи, вдивлялася в прозору подощеву далечінь Дніпрового плеса. Тоді почала трохи поратися по господарству. Готувала сніданок, потім обід. Нарізала хліба на дорогу, зварила кілька яєць. Переглядала, знову сівши у крісло, книжки, не раз уже читані. Потім склала найпотрібніші речі, які думала взяти з собою, до валізки і, не поспішаючи, попрямувала до пристані. Там вона дізналася, що пароплав має дві і пів години запізнення. Отже, не знала, куди їй дінути час. Назад вертати не хотіла, а сидіти на пристані й чекати – було нудно.

Срібно поблискували сонні Дніпрові хвилі, а вітер вабив у соняшний простір, їй прийшла знічев’я думка поїхати човном. Цим пляном вона враз захопилася. Поїде вона, як звичайно, горіріч, у бік, противний тому, яким буде простувати її пароплав, щоб назад, коли руки стомляться від веслування, дати себе нести течії. Очі її нагляділи легенького полутригера на двох. На мить завагалася, бо не знала, чи потрапить сама веслувати і стернувати заразом. Та господар човна помітив її вагання й сказав:

– Я дам хлопчика, який допоможе вам.

Хлопчик хотів узятися до весел, але вона наказала йому сісти до стерна, бо прагнула руху, а веслувати вміла добре. Як звичайно це робиться, вони навскоси перетнули річку, щоб дістатися попід той берег, бо проти течії під берегом легше їхати, аніж серединою. По дорозі до Чорторию треба було проминути тільки кілька гаток, а там, на острові, певно, ще можна буде добути холодного молока, бо