Читати книгу - "Похорон богів"

Доброчин досі й гадки не мав, що це може людину так утішатн: сидіти й дивитися на важке хвилювання русої коси, яка ледь потріскує під дерев'яним гребенем.

У такі хвилини забувалися всі клопоти й настирні думки, він почував себе молодим і незвично безтурботним. Потім Ліла-Софія перекидала косу з лівого на праве плече, й тоді він зовсім не бачив її виду, а Ліла-Софія крізь доріжки від зубців гребеня бачила все.

За ті дні вона тільки раз осмутила Доброчина, й це сталося ввечері першого ж дня. Ліла-Софія спитала:

— А ти за Дунаєм згадував мене?

Він мгукнув і тут-таки нахмурився: згадка повернула його до булгарського царя, вона була не на користь Ліли-Софії. Він тоді саме боровся з грецьким богом Христом, а Ліла-Софія теж раптом виринула й стала впоперек дороги. Нічого приємного в спогаді не було. Доброчин вирішив перемовчати його й заплющив очі, але це збентежило її, вона сперлась ліктем на узголів'я й хотіла поцілувати князя. Персо Ліли-Софії млосно ковзнуло по його грудях. Доброчин розтулив вуста — й раптом відчув на зубах цокіт заліза. То був хрест. Князь у нестямі зірвав його з її шиї разом із шнурком і пошпурив.

Ліла-Софія зойкнула й підвелась. У кутку горіла свічка, вона взяла її й почала нишпорити під ослоном і під стільцем. Нарешті знайшла й од радості заплакала.

— Я вимолю в божої матері твій гріх, нехай перекине його на мене, — сказала вона.

Це більше ніколи не повторилося, й Доброчин з огидою до самого себе відчував, що той хрестик дратує його дедалі менше й менше. Світлий князь Олевський до нього просто звик.

Цей тиждень здався на диво коротким, але Доброчин не міг дозволити собі розкіш і далі сидіти в Ольжиному селі, коли в Києві на нього чекали грецькі сли та інші невідкладні клопоти.

В красній світлиці його хорому вже були Претич і Ждан. Претичеві після Дунаю Дума знову повернула булаву тисяцького воєводи, але головний воєвода Ждан Будимирович тут-таки нагадав йому:

— Кого наставиш на молодшу дружину?

Досі молодшу дружину очолював Ян Усмошвець: його Доброчин залишив з полком у Булгарії.

— А кого б ти хотів?

— Претич пре свого Муромця! — засміявся Ждан, на свій лад висловивши власну думку.

— Ну, а ти, ти? — Доброчин аж у груди ткнув Ждана Будимировича. Той лише дивився на Претича й реготав.

Претич був похмуріший од звичного, його виводив з терпіння Жданів сміх.

— Достойний богатир може бути достойним воєводою, — сказав світлий князь — Веліть гукнути Вадима Муромця.

— Який там Вадим! — заляскотів Ждан Будимирович, — Вадима Муромця вже немаа!

Претич буркнув:

— Охрестився Муромців син.

— Тепер він уже Іл-ля Муромець! — урочистим голосом проказав головний воєвода Ждан. — Уже гидує нашими «поганськими» іменами.

— Хай прийде сюди, — сказав Доброчин Жданові.

Ждан вийшов і гукнув з терема до якогось челядина чи робітника: «Знайди м-м-м... Муромця!»

Незабаром Муромець увійшов, але це був Вадимів батько. Він спинився на порозі й глянув на Доброчина та бояр.

— Це правда про твого сина? — запитав Доброчин.

— А най би ся оно ему сквасило! — вилаявся гончарівський токар і знову повторив.

— Охрестився-таки наш молодий боярин? — точніше запитав світлий князь.

Муромець огризнувся:

— Боярином назвав його ти, то ти про своїх бояр і думай! А я маю доволі клопоту й без таких бояр, най би ся воно їм усцєло...

Доброчинові ще не доводилось чути від Муромця стількох слів за раз, принаймні тепер він уже більше не сумнівався: каміння розкидалося само по собі. Доброчин знову відчув оту вже знайому йому неміч, яку він досі приписував своїм літам. Усе виявилося значно складнішим. Його охопило відчуття, ніби щось дороге й життєво необхідне вислизає йому з рук і проціджується крізь пальці. То було відчуття порожнечі, й воно лякало його. Каміння громадив отець Григорій.

Згадка про пресвітера кинула його в жар, та коли нарешті розшукали й привели Вадима Муромця, жар мовби вкрився попелом і зачах. Вигляд у боярина був винуватий. Цей під стелю заввишки велетень нагадував щойно натовчене носом у калюжу котеня, й Доброчинові несподівано стало смішно. Він загнав усмішку під нахмурені брови й спитав:

— То що: охрестив тебе отець Григорій?

Муромець протяг:

— Та тро-охи...

Ждан Будимирович глянув на старшого Муромця та тисяцького й реготнув.

— Як то «тро-охи»? — не зрозумів Доброчин.

— Тро-охи, кажу ж... Тільки по колі-іна, я й штани не скидав, лише закасав холо-оші.

Брови Доброчинові розійшлись. Він знав од інших, що отець Григорій заганяє новонавернених зовсім голими в Почайну або Дніпро. Старий став отець пресвітер, чи що, подумав він і знову спитав у Вадима Муромця:

— То дав тобі й хреста?

— Оттаку-усінького, — показав кінчик нігтя богатир. — Нема на що й гля-анути.

— Ану ж покажи.

Вадим Муромець розтулив шестипалу долоню. На такому лопатищі хрестик справді здавався мідним павучком.

— А чого ж не почепив його на гриву?

— Вони-и не дають, — кивнув велетень на батька, який не сягав йому й плеча. — Зривають з гри-иви й б'ються...

— А в кулаці?

— Кулака не поду-ужають розняти.

Старий Муромець пробурчав:

— А най би ся оно єму сквасило, щоб я ще роздіймав його кулаки. — Він помулявся й вийшов якось, боком. За інших обставин мав би вклонитися до бояр, але тепер він і сам був мовби боярським батьком, хоча й далі точив миси та веретена в старій хаті на Гончарях.

Колись велика Муромцева родина майже розпалась. Жона й менша донька загинули під печенізьким мечем, старша, Жирка, втекла з патлатим нечесою, якого на свою голову пригрів був Вадим. А це вже не стало й Вадима.

Гончарівський токар Муромець нога за ногою сходив Боричевим узвозом на Поділ. Тут, коло глибокого Гончарівського яру, він завжди згадував печенізьку навалу.

За сімнадцять років біль притупився, але не зник: зайшов усередину. Це Муромець відчув особливо тепер. Він