Читати книгу - "Меч Арея"

Отже, якщо кияни так давно відомі історикам, то й столиця їхня, отой Метрополіс Птолемея та головне місто Геродотової Басілеї — це теж не що інше, як «мати городів руських» — Київ. Любор Нідерле також припускає, що згадуваний Птолемеєм Метрополіс (III, 5, 14) був там же, де й Київ[106].

Але пригляньмося пильніше до «батька історії». Справді-бо, все, що говориться в нього про ту Басілею, не може не стосуватися Києва й Київщини. На перехресті таких важливих доріг з півдня на північ і з заходу на схід мусив виникнути якийсь центр хоча б у ролі міжнародної торгової перевалки, в ролі складу багатих товарів. Та й стратегічне розташування Києва — найкраще в усіх відношеннях: такої думки дотримували й історики військової справи.

А тепер зіставимо всі ці відомості перших століть нової ери та пізніших часів із тими, які залишив нам Геродот. Насамперед слід з'ясувати, кого має на увазі історик під словами «царські скіфи», «скіфи-орачі», «скіфи-хлібороби» та «скіфи-кочовики». Може скластися враження, ніби панівний народ Великої Скіфії мешкав у кочовищах понад Чорним морем, оті ж «орачі» та «хлібороби» були підвладними колоніями «царських скіфів». І все було б зрозуміло й ясно, й можна було б легко погодитися, що миролюбні, важкі на підйом осілі хліборобські племена підпали в залежність од войовничих кочовиків, що не раз траплялося впродовж історії. Хлібороби орють землю й забезпечують зерном своїх, загарбників, а загарбники стрижуть вайлуватих рабів і царствують у кибитках. Та ось помирає черговий скіфський цар, і така струнка на перший погляд теорія починає хитатися й падати.

Геродот у своїй «Історії» каже: «Некрополі царів скіфських розташовані в Геррах...»[107]

Отже, царські некрополі-кладовища не в причорноморській Гілеї, де кочують живі царі, а зовсім інде, куди «40 днів плавання». Де ж маємо шукати ті Герри? Історик відповідає: «В тому самому місці, до якого Борисфен відомий»[108].

Але читаймо далі: «Коли в них помирає цар, то... очистивши його тіло від нутрощів і намастивши запашними оліями..., його возом везуть у Герри»[109].

Де ж мусимо шукати ту землю? Геродот каже про це трохи раніше: виявляється, в країні, яка носить однойменну з річкою назву.

Річка Герр витікає з Борисфену там, звідки він уже відомий; ця річка одержала назву від країни, на яку кажуть Герри»[110]. Далі читаємо, певно, переписувачами попсовані рядки: Герр витікає з Борисфену (Дніпра!) і впадає в... Гіпакіріс (Сіверський Донець!). Абсурд, бо дніпровсько-донецький вододіл, як свідчать топографи й гідрологи, не дозволив би жодному рукавові, який би витікав з Дніпра «на 40 днів плавання від гирла», впадати в річку зовсім іншої системи. Отже, Герр не витікав з Дніпра, а впадав у нього в області Герри, а за сорок днів од моря Дніпром можна допливти приблизно до Десни (згадаймо, скільки на Подесенні, побіля Прип'яті, Тетерева та Ірпеня давніх могил-курганів!).

І Геродот дає уточнення — де саме розташована царська вотчина: «За річкою Герром міститься ота сама Басілея й живуть найхоробріші й численні дуже скіфи, які вважають усіх інших скіфів своїми підданцями».

Таким чином, центр Геродотової Скіфії переміщується з Причорноморських степів у землі «орачів» та «хліборобів», а це вже щось інше — кардинально відмінне.

А тепер пройдімо шлях від Дніпрового гирла до тої Басілеї, де скіфи ховали своїх царів. Усе нормально: коли вирушимо на веслах або під вітрилами з Лиману, то за сорок днів, хоч би там що, опинимося в районі Києва, долаючи в день по двадцять-тридцять кілометрів. Отже, цілком вірогідно, що коли за часів Геродота вже був центр «усіх скіфів» Басілея, то це там, де Птолемеєва «мати городів» — Метрополіс, тобто Київ. Тим більше вірогідно, коли зважити, що так звані амаксовії — відомі нам з київських літописів перевізники-кияни.

Говорячи про землі, підвладні скіфам, Геродот каже — головних племен тут чотири: скіфи царські, скіфи-орачі, скіфи-хлібороби та скіфи-скотарі (або номади, пастухи, кочовики). Можливо, кожне плем'я по-різному себе й називало. Але ж як? І що за самим словом «скіфи»?

Загляньмо до словника вже згадуваного київського еллініста Поспішіля. Там усі слова, що мають у собі корінь «скіф-», означають дуже близькі поняття: «скіф-ропос» — похмурий, сердитий; «скіфрадзо» — бути похмурим, сердитим, сумним; «скіфропадзо» — дивитися сердито, похмуро чи сумно. Та коли перекласти ці слова грецькою мовою взворот, одержимо геть незрозуміле. Інший словник, «Русско-греческий словарь» Е.Чорного (М., 1885) дає одинадцять перекладів слова «похмурий»: стігнос, халепос, склерос і т. д., й лише на одинадцятому місці отой синонім «скіфропос», а слово «похмурий» з відтінком «страшний» взагалі — скілерос.

І коли вчитаєшся в усі ті переклади й контрпереклади, раптом спадає на думку: а хіба слово «суворий» не лягає в одне синонімічне гніздо зі словами «похмурий», «сердитий», «страшний» і «сумний»? Лягає, ще й дуже добре! Воно мовби якесь середнє арифметичне всіх отих понять. А коли так, то з ним асоціюється назва північних українських племен, які жили в суворій лісовій та болотистій землі й самі були людьми суворої вдачі.

Латинською мовою слово «суворі» перекладається «севері», корінь із цих трьох звуків «с-в-р» на ознаку тієї самої якості зустрічається в багатьох індоєвропейських мовах, а майже в усіх слов'ян «север» став ознакою півночі — традиція, що тягнеться ще з докиївської Русі.

Отже, севери, сіверяни. Це — можлива самоназва скіфів, і Геродот, вірний традиціям своїх попередників (Платон свідчить, що греки ще до Солона мали звичку перекладати чужинські власні імена), схоже, перекладає й назву цього народу: скіфи.

Й тоді кожна згадка Геродотова стає ніби зрозумілішою, й народ-привид набуває реальніших рис й етнічної конкретності. Царство скіфів було царством северів, яких ми за правилами сучасної фонетики тепер звемо сіверянами. Сіверяни тримали своє військо на південних кордонах країни — на схід від гирла Дніпра, бо все лівобережжя було споконвіку сіверською землею — аж до татарської навали. Це військо, точніше — військовий стан (каста) — зветься в Геродота «царськими скіфами». Коли ж цар помирав, його везли на вотчину — в Подесення (чи на Прип'ять?), у так звані Герри (від гр. геррос — старий). Що то — вотчина, про це свідчить сам