Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

Проф зацікавлено оглядав сходку. Гарячкують не лише молоді. Можна подумати, не зеки, а комсомольці чи партійці теревенять на зборах. Не розуміють: усе давним-давно вирішено тими, хто править юрбою. Гарні гасла та промови, слова про справедливість і закон – усе одно що гачок із наживкою в справжнього рибалки. І в цьому зона й воля – брати-близнюки. Мабуть, верховна влада, сидячи у теплих столичних кабінетах, намагається не знищити, а лише роз’єднати організовану силу, послабити діловий світ тих, хто рветься в партійні верхи й уриває шматок солодкого пирога для обраних.

Відчули жирні, що вже час потіснитися. Досить таким, як він, по в’язницях і таборах параші рахувати. По-новому треба жити. Які справи провертають на волі! Ходять не лише з тугими кишенями, але в пошані, з орденами на грудях. Шкода, минули його роки. Хоч під кінець життя не проґавити б своє. Камінчиків і «рижини» накопичив. Чим гірший від директора заводу чи секретаря?! Хто зоною керував – і з областю впорався б, якби пішов свого часу не злодійською, а партійною стежкою. Щось не до кінця зрозумів батько. Не підказав свого часу. Хоча й без грамоти мужик, однак тямущий. Та злість, певно, з’їла.

Проф із любов’ю погладив голову, яку вже торкнула сивина. Міркує, хвала Богові, не гірше, ніж у тих, хто розтовстішав на гаслах, закликах та промовах. А зіллється кримінально-діловий люд із високою владою – народ буде слухняним, як у зоні. Пискнути ніхто не посміє. Щури – вони завжди й скрізь щури. Давити можна не лише автоматом та «колючкою». На волі ще більше посторонків, віжків і шор. На вигляд солодких та приємних…

Новоприбулі зеки недовго бачили Профа. Наступного дня після сходки його перевели в табір, де відбував термін і Верблюд. Дивувався Цирка, чому зону не штормило. Чому Проф і Амба не потішили душу? Хто чув, щоб поверталися із вдалої втечі? Тим паче, щоб начальник режиму виносив на собі втікача?! Незрозуміле підступало життя, начебто серед лютої зими вдарила відлига: в обхід весни настало літо…

На Амбу новенькі витріщалися, немов на дивовижного звіра в зоопарку. Найзадерикуватіші обходили втікача, побоюючись не крові, за яку той відбував термін, і чавунних пудовиків, а погляду та тієї внутрішньої сили, яку здобувають, пройшовши загартування неймовірними випробуваннями й учинками. Вони суперечать здоровому глузду та життєвій логіці.

Довго в Сивого гноїлися рани від собачих іклів. Довго зек уникав дзеркала. Вистачало того, що бачив на руках і ногах, що «бачили» пальці, обмацуючи ліву половину обличчя. Врятувати око й вухо лікарям не вдалося. Руку зібрали – залишилася своя, навіть піднімав до плеча. І двома пальцями трохи рухав. Лікарі пишалися своєю майстерністю. Мовляв, спрацювали не гірше від столичних світил…

У день виписки з «больнічки» Сивого викликали до начальника табору. Підполковник мовчки, немов уперше роздивлявся зека.

Поріг кабінету переступила жінка й зніяковіло зупинилася.

– Займайтеся своєю справою, сеньйоро. Ви нам не заважаєте.

Жінка заходилася прибирати кабінет, скоса поглядаючи на сивого арештанта. Втікача впізнала одразу, хоча бачила вперше. Табірний телеграф по-різному тлумачив подробиці ВТЕЧІ. Страшно слухати оповіді, але ще страшніше бачити напівживу людину, яка із зусиллям стоїть на покаліченій нозі. Здоровенна плішина після собачих іклів нагадувала вухо на півголови, а замість щоки – вм’ятина, мов борозна від плуга, що поросла мохом. Жінка лише раз глянула на чоловічка. Подумала: баби прийняли б такого? Очі відповіли «ні», але в грудях щось ворухнулося, по тілу розлився хмільний жар, ніби знову, як перед обідом, випила ще один келих. Очі говорили «ні», а стомлена плоть кричала «та-ак, та-та-ак!» Причому тут пика та нога! Пику можна прикрити. На пику на волі дивляться. Був би «інструмент» у порядку! Перев’язали б «господарство» тасьмою – і пішов би залюбки за перший сорт.

Жінка знову поглянула на Сивого, заклично посміхнулася, але, перехопивши погляд господаря кабінету, відвернулася й продовжила прибирання.

– Так що ж вдіємо, друже-сизокриле? – Підполковник ще раз подивився на зека. – Ну й будка у вас – ніяка ретуш не візьме. Бачите, яка житуха. Майже місяць собі на втіху по тайзі шмигали, а поверталися з почесною вартою. Та не з простими солдатиками – з капітаном. О-он ви який птах важнюще-важливий! Прогулялися, провітрилися – та й у санаторій, де жирок нагулювали. Куди ж тепер? За наукою після прогулянки «палац» належить. Саме місце звільнилося. Ради не дам собі, як бути. Вам вирішувати. До співтоваришів або в «палац»? Ваше бажання – закон.

Мовчав Сивий. Жінка витирала підвіконня. Сьогодні пощастило. Робота непильна. І харч що треба. Не порожнім виявився й келих. А на солодке – мабуть, утіха для душі. Цирк, та й годі…

– Що ж ви мовчите?

– Воля ваша, громадянине начальнику.

Відчуваючи, як у грудях закипає лють, Сивий поглядом шукав щось важке – жбурне в господаря кабінету й відмучиться. Здорованів табір укладає в штабелі з трупів, а як заробляти пайку без руки й ноги… Око зек не враховував… Знав, удома ще чекають. Не зрадили. Але як постати таким перед рідними, якщо пощастить тепер вижити?! Лякати своїм каліцтвом дітлахів, коли ті бешкетують?

– Гаразд. Куди йти – вирішить кроксфорд, – підполковник подивився на журнал, потім, начебто щось згадуючи, втупився в стелю й, нарешті, вимовив: – Заняття, праця. Таке собі слово з дванадцяти літерок. Запитання, як бачите, не з легких, якщо не сказати, важке. Вирішите, в нагороду підете до «палацу», а не вистачить клепки в голові – пробачте, відправитеся до співтоваришів. У барак.

– Запитання як запитання.

Сивий наґлиґував час, бо вагався, на що зважитися. Відповідь знав ще тоді, коли Кроксфорд вимовляв тираду-натяк. Боліла не тільки душа (вона завжди болить у