Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Ту травму тепер було ідентифіковано.

Два роки, прожиті в «Колонії».

Що вони зробили цьому хлопцеві? Яких тортур, якого насильства у десять років Седрикові довелося зазнати, коли він перебував у середовищі тих фанатиків? Відповіді на це немає. Каздан перейшов до другого запитання: як міг хлопець опинитися в «Асунсьйоні»? Він зібрав докупи окремі деталі. Згадав, як на самому початку свого зацікавлення Волокіним він розмовляв із вихователькою дитячого притулку в Епіне-сюр-Сен. Та жінка розповіла, що дід Седрика відновив опікунство над ним, коли хлопцеві було приблизно десять років. Вона тоді додала, що старий паскудник зробив це, очевидно, сподіваючись одержати певні субсидії від держави.

Але правдивою могла бути й інша версія.

Люди з «Колонії», у пошуках малих співаків, помітили Седрика та його чудовий голос. Вони сконтактувалися з дідом і запропонували йому оборудку. Він їм — дитину, вони йому — гроші. І старий росіянин продав онука секті. Хлопець прожив два роки в пеклі. Він дотримувався правил життя у громаді. Співав у їхньому хорі. Потім його випустили на волю. Можливо, після мутації. А може, йому пощастило втекти. Як Мілошу.

У цю низку міркувань не вкладався один факт. Судячи з усього, протягом їхнього розслідування росіянин нічого не знав про секту. Чи він був таким чудовим актором, чи внаслідок неабиякого шоку втратив пам’ять? Каздан схилявся до другого варіанту. Травмований хлопець не зберіг «Асунсьйон» у пам’яті, але зберіг внутрішню рану. Рану, яка підсвідомо спонукала його захищати дітей, що зазнавали насильства. І яка також приохотила його до героїну.

Каздан зіжмакав список. Він заприсягнувся, що витягне Волокіна не лише з того осиного гнізда, а й з його неврозу. Коли вони завершать розслідування, Волокін відчує себе вільним, адже й він нещодавно звільнився від своєї одержимості маячнею з минулого.

І тут раптом його охопила паніка.

Він зрозумів, наскільки нагальною є ситуація. Волокін не лише стрибнув у пащу хижака, а хижак іще й міг його впізнати. Невже росіянин цілком утратив пам’ять? А може, він пішов на це свідомо, наражаючись на ризик бути впізнаним колишніми катами? Чи, бува, не надумав він сам-один помститися тим, хто його мордував?

У своїй цидулці хлопець написав: «Пам’ятайте, я там, усередині. Я зупиню зловісну силу, що там панує». Отже, насправді, мабуть, усе було інакше. У той чи в інший спосіб хлопець віднайшов пам’ять у процесі розслідування. Можливо, саме це стало причиною того таємничого вколювання, яке він зробив собі позавчора. Або, навпаки, саме та ін’єкція повернула йому пам’ять… Хоч би як там було, а Волокін тепер вирішив сплатити за рахунками.

Вірменин запхав зіжмаканий список до кишені, потім повернувся у вестибюль і взяв сумку.

Він відчинив двері й зупинився наче вкопаний.

Там стояло троє чоловіків.

Він знав лише одного: Маршельє.

На прізвисько «Трамплін».

Двоє інших стояли обабіч нього, обидва у шкіряних куртках.

Вираз облич цієї трійці був радше погрозливий, аніж приязний. Троє мушкетерів, чия зброя була не повністю прикрита полами їхніх шкірянок. Вони мали грізний вигляд, але це не справило належного враження на Каздана. Проте за якусь мить холодного прозріння він зрозумів іронію цієї миті. Вони прийшли сюди рано-вранці вимагати від нього звіту, й вони можуть надовго його затримати.

— У тебе не дуже добрий вигляд, Дудуку, — сказав Маршельє. — Стережися надто палких жінок.

— Чого вам треба?

— Ти дозволиш нам увійти?

— Я дуже поспішаю.

Детектив із Бригади кримінальних розслідувань кинув погляд на його сумку:

— Ти зібрався в подорож?

— Нині Різдво. Ти знаєш, що це таке?

— Ні.

Маршельє, запхавши руки до кишень, ступив крок уперед.

— Я кажу вам, що в мене нема часу! — кинув Каздан. Маршельє похитав головою, посміхаючись. Він мав дуже вузьке обличчя. Здавалося, його риси були сконцентровані для того, щоб виражати максимум ворожості на мінімальному просторі.

— Час — це питання доброї волі. Хто хоче, той може.

Троє чоловіків заповнили простір коридору. Маршельє поглянув праворуч:

— Ренз. Контррозвідка.

Потім ліворуч:

— Симоні. Служба держбезпеки.

Мовчанка. Маршельє провадив:

— То, може, ти все-таки почастуєш нас кавою? Каздан відступив і пропустив трьох непроханих гостей.

Якнайшвидше їх позбутися, а тоді — в дорогу!

69

Троє чоловіків розташувались у вітальні.

Перший, Ренз, опустився в крісло. У нього були мініатюрні навушники «ІросІ» у вухах, а в руці він тримав плеєр, що світився люмінісцентним світлом, наче фосфор.

Другий, Симоні, зіперся об одвірок кухні. На голові в нього була бейсбольна кепка, якою він постійно крутив на голому черепі, тримаючись за дашок двома пальцями.

Маршельє став біля вікна, споглядаючи бані церкви Сент-Амбруаз і зловісно похрускуючи пальцями.

Каздан пішов у кухню готувати каву. Щоб спростити заняття, він узяв дзбан, на дні якого залишилася гуща, й поставив його в мікрохвильову піч. Під його черепом оберталися стрілки годинника з оглушливим клацанням. Коли він повернувся до вітальні з кавником і філіжанками в руці, детективи залишалися там, де й були.

— А цукор у тебе є?

Каздан знову вирушив до кухні. Поклав цукор та ложечки на низький стіл. Маршельє підійшов до столу, поклав грудку цукру до філіжанки і повернувся на своє місце, біля вікна.