Читати книгу - "Макбет"

він побачив дві фігури, освітлені ранковим сонцем, чиї промені лилися крізь пролом у східній стіні. Одна з них являла собою середньовічний панцир, а друга, Олафсон, стала на коліно, поклавши на балюстраду гвинтівку. П’ят-надцять метрів. З такої відстані Олафсон міг вцілити в маленьку монетку.

Прогримів постріл.

Дафф збагнув, що він — мрець.

Але чому ж він тоді й досі стоїть?

Відлуння пострілу прокотилося кімнатою.

Макбет побачив, як Олафсон гепнувся об панцир, панцир перекинувся назад і, впавши у діру в мезоніні, заторохтів по підлозі ігрової кімнати. А на підлозі мезоніну лежав Олафсон, притиснувшись обличчям до поруччя. Щока, розплившись, повністю закрила йому одне око, а друге було заплющене, наче він заснув над своєю гвинтівкою «Ремінгтон-700».

— Флінсе! — гукнула Кетнесс.

Дафф озирнувся на північне крило мезоніну.

Там, в тому місці, де з горішніх поверхів спускаються сходи, стояв Флінс. Його сорочка була просякнута кров’ю, і він погойдувався, тримаючи в руках автомат, з дула якого й досі курився димок.

— Кетнесс, забери звідси Касі й Флінса, — промовив Дафф. — Негайно.

Дафф зморено опустився в крісло біля столу з рулеткою. Кулька в колесі почала вповільнювати свій біг, її звук змінився.

— І що тепер? — простогнав Макбет.

— Почекаємо, доки не прийдуть усі решта. У шпиталі тебе заштопають. Потім — СІЗО і федеральний суд. Ти добився свого, Макбете: тепер про тебе говоритимуть роками.

— Гадаєш, ти й досі на верхній койці, Даффе?

Заторохтів кришталь. Дафф підвів голову. І побачив, що Макбет підняв свою ліву руку.

— Ти ж знаєш, що я прудкий, мов муха. Поки ти покладеш оту шаблю і вхопиш свого пістолета, у твоїх грудях стримітиме кинджал. І ти це чудово знаєш.

— Можливо, — відказав Дафф. Замість страху він відчув страшенну втому, яка невмолимо наповзала на нього. — Але ти все одно програєш, як і завжди.

— Чому ж це? — засміявся Макбет.

— А тому. Бо є така річ, як пророцтва, які справджуються незалежно від обставин. Ти завжди знав, все своє життя знав, що наприкінці тобі все одно судилося програти. І ця невідворотність крилася і криється в тобі, Макбете.

— Та невже? А хіба ти не чув, що жоден чоловік, народжений жінкою, не здатен мене вбити? Це — пророцтво Гекати, а він уже кілька разів продемонстрував, що його пророцтва справджуються. Знаєш, що? Я можу просто зараз піднятися та піти звідси. — Макбет спробував був підвестися, однак так і не зміг, притиснутий додолу важкою люстрою.

— Геката, обіцяючи тобі це, забув про мене, — відказав Дафф, пильнуючи ліву руку Макбета. — Я можу вбити тебе, тому лежи й не рипайся.

— У тебе проблеми зі слухом, Даффе? Я ж сказав, що…

— Мене не народжувала жінка, — тяжко зітхнув Дафф.

— Хіба?

— Так. Моя матір не народила мене. Мене вирізали з неї. — Дафф подався вперед і провів пальцем по шраму на своєму обличчі.

Макбет закліпав своїми дитячими очима.

— А… хіба ти не народився до того, як її вбив Свено?

— Вона була вагітна мною. Мені розповіли, що вона саме хотіла зупинити кровотечу, але Свено змахнув оцим, — Дафф підняв шаблю, — і розпоров їй живіт.

— … і твоє обличчя.

Дафф повільно кивнув.

— Тобі від мене не втекти, Макбете. Ти програв. Ти все втратив.

— Втрата за втратою. На початку ми маємо все, а наприкінці все втрачаємо. Амністія смертю — я гадав, що вона є єдиним, на що можна покластися в цьому світі. Але виявилося, що не є гарантованою навіть вона. Лише ти здатен подарувати мені смерть і відправити туди, де я зможу знову зустрітися зі своєю коханою, Даффе. Стань моїм спасителем.

— Ні. Тебе заарештовано, і ти згниєш на самоті в тюрмі.

Макбет захихикав.

— Цього не буде, ти ж не зможеш себе зупинити. Ти не зміг подолати бажання вбити мене тоді у провулку, не зможеш і зараз. Ми такі, які є, Даффе. Свобода волі — це ілюзія. Тому зроби те, що маєш зробити. Зроби відповідно до того, яким ти є. Чи мені допомогти і нагадати їхні імена? Мередіт, Емілі та…

— Юен, — продовжив Дафф. — Це ти не можеш змінитися й бути іншим — не тим, ким хотів бути завжди, Макбете. Саме тому я знав, що у Касі є надія навіть попри те, що над горою вже зійшло сонце. Ти ніколи не міг убити беззахисну людину. І навіть якщо тебе запам'ятають жорстокішим за Свено та корумпованішим за Кеннета, знай, що тебе погубила саме твоя людяність, що тобі просто забракло жорстокості.

— Я зажди був твоєю зворотною стороною, Даффе. Себто твоїм віддзеркаленням. Тому візьми і вбий мене.

— А навіщо поспішати? Для таких, як ти, завжди зберігається заброньоване місце в пеклі.

— Тоді відпусти мене туди.

— Якщо ти спокутуватимеш свої гріхи, то, можливо, тобі і вдасться уникнути пекла.

— Я вже втратив цей шанс, Даффе. Я продав його.

І слава Богу, бо мені не терпиться знову зустрітися з моєю коханою, навіть якщо нам доведеться довіку горіти у пекельному вогні.

— Що ж, тоді на тебе чекає справедливий суд, і твій вирок буде ані надто суворим, ані надто м’яким. Це буде першою ознакою того, що наше місто зберегло здатність бути цивілізованим. Що воно спроможне знову об’єднатися і стати цілісним.

— Ти, йолопе безглуздий! — верескнув Макбет. — Ти ж сам себе дуриш. Ти віриш, що дійсно думаєш так, як тобі хотілося б думати, віриш, що ти — дійсно та людина, якою тобі хочеться бути, однак у цей час твій мозок відчайдушно шукає приводу вбити мене, поки я лежу тут беззахисний, та щось у глибині твоєї душі опирається цьому бажанню. Проте ненависть твоя — як паровоз: коли він розігнався, то зупинити неможливо.

— Помиляєшся, Макбете. Люди можуть змінюватись.

— Та невже? То скуштуй оцього кинджала, вільний чоловіче. — І з цими словами Макбет засунув руку під куртку.

Дафф зреагував інстинктивно: вхопив руків’я шаблі обома руками і щосили вдарив.

Його здивувало, наскільки легко клинок пронизав Макбетові груди. А коли вістря вдарило підлогу по той бік, відчув, як здригнулася й забриніла шабля, тіло Макбета і він сам. Макбет тяжко зітхнув, і з його рота чвиркнув фонтанчик крові, яка теплим дощем вкрила руки Даффа. Він поглянув униз, в Макбетові очі, не знаючи, чого він в них шукав, але швидко збагнувши, що так нічого там і не знайде. Все, що він побачив у тих очах, — це гаснуче світло й зіниці, які розширювалися, допоки не витіснили собою райдужну оболонку.

Дафф відпустив шаблю й відступив назад на два кроки.

Постояв трохи