Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Дайте мені ліхтарик! — наказала вона, зупинившись.

Він слухняно зупинився і спрямував промінь ліхтарика на пачку в її руках. Вона мигцем зиркнула на його обличчя: він задавався трохи здивованим і дуже веселим.

На пачці не було ні написів, ні торговельної марки, ні адреси — лише золоте тиснення долара. На самих сигаретах був той самий знак.

— Де ви їх узяли? — запитала вона.

Він усміхнувся:

— Якщо ви достатньо знаєте, щоб запитати в мене про це, міс Таґґарт, то ви також мали б знати, що я не відповім.

— Я знаю, що за цим щось стоїть.

— За знаком долара? Дуже і дуже багато. За ним стоїть кожен жирний, свиноподібний персонаж у кожній карикатурі, що зображує ошуканця, хабарника, покидька. Це найпевніше тавро зла. За ним, як за грішми вільної країни, стоять здобутки, успіхи, таланти, творчі сили людей, і саме з цих причин його вважають тавром ганьби. Його випалено на чолі таких людей, як Генк Ріарден, — тавром прокляття. До речі, ви часом не знаєте, звідки походить цей знак? Він означає ініціали Сполучених Штатів.

Він відвів ліхтарик, але не рушив з місця. Даґні помітила гірку посмішку на його обличчі.

— Ви знаєте, що Сполучені Штати — єдина країна в історії, що використала власну монограму як символ гріха? Запитайте в себе, чому. Запитайте у себе, як довго може існувати країна, що таке вчинила, і чиї моральні стандарти зруйнували її. Це єдина країна в історії, де багатство здобувалося не обкраданням, а виробництвом, не силою, а торгівлею, єдина країна, чиї гроші були символом прав людини на її власний розум, працю, життя, щастя і на саму себе. Якщо це зло за стандартами цього світу, якщо це причина для того, щоб нас проклинати, тоді ми — прихильники та творці долара — приймаємо це і вибираємо прокляття цього світу. Ми готові гордо носити знак долара в себе на чолі, як наш символ шляхетності, символ нашої волі до життя і, якщо треба буде, до смерті.

Він простягнув руку за пачкою. Даґні тримала її в руках, немовби не хотіла віддавати, але здалась і поклала цигарки на його долоню. З навмисною повільністю, немовби намагаючись наголосити на цьому жесті, він запропонував їй сигарету. Даґні взяла її і стиснула губами.

Келлоґ узяв одну для себе, запалив сірник, вони прикурили і рушили далі.

Йшли напівпрогнилими шпалами, які без опору вгрузали у в’язкий ґрунт, крізь безмежне царство місячного сяйва та густого туману — з двома крапками живого вогню в руках і жаром двох невеличких кілець світла, що осявали їхні обличчя.

«Вогонь — це небезпечна сила, приборкана людиною, що тримає його у свої пальцях, — вона згадала слова старого, який сказав їй, що ці цигарки не могли бути зроблені на землі. — Коли людина думає, у її свідомості живе вогняна іскра і, відповідно, як її відображення, вона мусить мати запалену сигарету».

— Сподіваюся, ви розкажете мені, хто їхній виробник, — вимовила вона безнадійно-прохальним тоном.

Він добродушно засміявся:

— Я вам навіть більше скажу: їх виготовив мій друг — для продажу, але в обхід держави. Він продає їх лише своїм друзям.

— Може, продасте мені цю пачку?

— Не думаю, що ви зможете її купити, міс Таґґарт, але добре, якщо ви хочете.

— Скільки вона коштує?

— П’ять центів.

— П’ять центів? — перепитала вона спантеличено.

— П’ять центів, — повторив він і додав: — Золотом.

Вона зупинилася, витріщившись на нього:

— Золотом?

— Так, міс Таґґарт.

— Гаразд, який у вас обмінний курс? Скільки це у звичайних грошах?

— Такого обмінного курсу не існує, міс Таґґарт. Не існує жодної суми фізичної чи духовної валюти, чий єдиний стандарт вартості — указ містера Веслі Моуча, за яку можна купити ці сигарети.

— Розумію.

Він поліз у кишеню, витягнув пачку і простягнув їй.

— Я дам їх вам, міс Таґґарт, — сказав він, — тому що ви заробили їх уже багато разів. І тому що вам вони потрібні для тієї ж мети, що й нам: нагадувати — у моменти відчаю, у самотності вигнання — про нашу справжню батьківщину, яка завжди була також і ваша, міс Таґґарт.

— Дякую, — промовила Даґні. Вона поклала цигарки до кишені. Келлоґ помітив, як тремтіла її рука.

На шляху до четвертого та п’ятого дорожнього знаку вони мовчали, не маючи сил ні на що, крім ходи. Далеко попереду побачили пляму світла: надто низько над горизонтом і надто яскраву, щоб бути зіркою. Вони йшли, не зводячи погляду з цієї плями, і мовчали, аж поки переконалися, що це потужний електричний маяк посеред прерії.

— Що це? — запитала вона.

— Я не знаю, — відповів Келлоґ. — На вигляд, наче…

— Ні, — різко перебила вона, — це неможливо. Тільки не тут.

Даґні не хотіла, щоб він озвучив здогад, від якого вона відмовилася певний час тому. Вона не дозволяла собі думати про це, знати, що думка — це і є надія.

Вони знайшли телефонну будку на п’ятому дорожньому знаку. Маяк сяяв несамовитим полум’ям холодного вогню десь за кілометр на схід від них.

Телефон працював. Коли вона підняла слухавку, гудок видався їй диханням живої істоти. Потім протяжний голос відповів:

— Джіссап, Бредшоу.

Голос здавався сонним.

— Це Даґні Таґґарт…

— Хто?

— Даґні Таґґарт, «Таґґарт Трансконтиненталь».

— Ох, ох, так… Розумію. Слухаю вас.

— Я телефоную з вашого дорожнього телефону номер вісімдесят три. За одинадцять кілометрів звідси зупинилася «Комета». Її покинули. Бригада щезла.

На тому кінці мовчали.

— А що ви хочете, щоб я зробив?

Даґні не вірила власним вухам.

— Ви нічний диспетчер?

— Так.

— Тоді терміново вишліть до нас іншу бригаду.

— Цілу бригаду пасажирського поїзда?

— Авжеж.

— Зараз?

— Так.

Знову пауза.

— Правилами це не передбачено.

— Покличте до телефону головного диспетчера, — задихаючись, мовила Даґні.

— Він у відпустці.

— То з’єднайте з начальником відділення.

— Він на кілька днів поїхав до Лорела.

— Покличте якусь відповідальну особу.

— Я відповідальна особа.

— Послухайте, — повільна промовила вона, насилу зберігаючи терпіння, — ви розумієте, що посеред прерії стоїть пасажирський потяг?

— Так, але звідки я знаю, що мені в такому випадку робити? В інструкціях про таке не сказано. Якщо у вас сталася аварія, ми вишлемо аварійну бригаду, але якщо аварії не було… вам не потрібна аварійна бригада, так же?

— Ні. Нам не потрібна аварійна бригада. Нам потрібні люди. Ви розумієте? Живі люди, щоб керувати потягом.

— В інструкціях нічого не сказано про поїзди без персоналу. Або про персонал без