Читати книгу - "Сто років самотності (збірка)"

Полковник був спокійний. Наскоки йшли один за одним. Серед зливи овацій зривався раптовий вихор; летіло пір'я, мигтіли лапи. Відкинутий на дошки бар'єру, суперник обертався й знову кидався в атаку. Полковників півень не атакував. Він відбивав наскок за наскоком і знову падав на те саме місце. Але тепер його лапи вже не тремтіли.

Херман скочив на бар'єр, підняв півня обома руками й показав його публіці, що стояла на сходах. Натовп вибухнув громом оплесків і криком. Полковникові впала в очі невідповідність між захватом юрби й непривабливою картиною бою. Все це здалось йому якимсь фарсом, що в ньому добровільно й свідомо брали участь також і півні.

З ледь презирливою цікавістю полковник оглянув круглу галерею. Збуджений натовп сунув сходами до арени. Полковник бачив мішанину блідих, страшенно збуджених, палких лиць. Усе це були нові люди. Всі нові люди селища. Ожила, як у прозрінні, давно забута мить. Полковник перескочив бар'єр, пропхався крізь натовп, що скупчився в колі, й зустрівся поглядом зі спокійними Хермановими очима. Не моргнувши, вони подивились один на одного.

Добридень, полковнику.

Добридень, — прошепотів полковник, забираючи в нього півня, і не сказав більше нічого, бо його вразило гаряче і глибоке биття птахового серця. Полковник подумав, що вперше тримає в руках саме життя.

Вас не було вдома, — сказав Херман ніяково.

Нова буря оплесків заглушила його. Полковник збентежився. Пропхався назад, не дивлячись ні на кого, приголомшений оплесками й криками, і вийшов на вулицю з півнем під пахвою.

Все містечко висипало подивитись, як іде полковник, оточений школярами. Великий негр з обмотаною навколо шиї змією виліз на стіл на розі площі й продавав ліки без ліцензії. Гурт людей, повертаючися з пристані, затримався послухати негра. Та коли пройшов полковник з півнем, він перетяг усю увагу на себе. Ніколи ще для полковника шлях додому не тягся так довго.

Він не шкодував. Давно вже тяжкий сон оповив селище, знеможене десятьма віками історії. Сьогодні (ще одна п'ятниця без листа) люди прокинулись. Полковник згадав інші часи. Побачив себе з дружиною й сином під парасолем на виставі, яку не перервав навіть дощ. Згадав керівників своєї партії, ошатних, гладенько зачесаних. Вони під ту музику обмахувались віялами у нього в дворі. До болю чітко ожив у його пам'яті гуркіт барабана.

Він .перейшов на вулицю, що тяглась понад річкою, і там теж у вируванні натовпу впізнав далекі часи виборів. Люди дивились, як вивантажується цирк. З глибини однієї крамнички якась жінка крикнула щось про півня. Полковник, заглиблений у свої спогади, пішов додому, а в вухах у нього все бриніли різні голоси, наче за ним котилась хвиля оплесків з півнячого бою.

Біля хати він обернувся до дітей.

Гайда додому. Хто зайде — вижену ременем. — Тоді замкнув двері на засув і ввійшов до кухні. Дружина вийшла, задихаючись, до спальні.

Його силоміць забрали, — крикнула вона. — Я сказала їм, що не випущу півня з хати, поки жива.

Полковник прив'язав півня до ніжки плити. Перемінив воду в бляшанці. У вухах лунав крик розлюченої жінки.

Вони сказали, що заберуть його навіть через наші трупи, — кричала вона. — Горлали, що півень не тільки наш, а всього селища.

Аж нагодувавши півня, полковник звів очі на перекошене жіноче обличчя. Не дивуючись, він відзначив подумки, що її гнів не викликає в ньому ні докорів сумління, ні співчуття.

Добре зробили, — сказав він спокійно. І, нишпорячи по кишенях, додав з незрозумілою ніжністю: — Півень не продається.

Дружина зайшла за полковником до спальні, їй здавалося, що він жива людина, але наче безтілесна, немовби зійшов з кіноекрана. Полковник дістав з шафи пачку асиґнацій, додав до них гроші, які були в кишенях, порахував і сховав назад у шафу.

Тут двадцять дев'ять песо, щоб віддати кумові Сабасу, — сказав він. — Решту віддам, коли прийде пенсія.

А як не прийде? — запитала жінка.

Прийде.

А все ж, як не прийде?

То не віддам.

Він знайшов нові черевики під ліжком. Вернувся до шафи по картонну коробку, витер підошви ганчіркою і поклав черевики в коробку, як їх принесла дружина у неділю ввечері. Вона не ворухнулась.

Повернемо й черевики, — сказав полковник. — Це ще тринадцять песо моєму кумові.

їх не візьмуть, — сказала вона.

Мусять узяти, — мовив полковник. — Я їх узував лише двічі.

Турки цього не розуміють, — сказала жінка.

Мусять зрозуміти.

А як не зрозуміють?

Тоді нехай не розуміють.

Лягли спати без вечері. Полковник зачекав, поки дружина кінчить молитися, щоб загасити лампу. Але спати не міг. Полковник ще й не сплющив очей, коли вона заговорила спокійним, мирним голосом:

Ти не спиш?

Ні.

Май розум, — сказала вона. — Поговори з кумом Сабасом.

Він повернеться аж у понеділок.

Тим краще, — сказала жінка. — Матимеш три дні на роздуми.

Нема чого роздумувати, — відказав полковник.

Жовтнева сльота змінилася приємною прохолодою.

Прокинулись водяні птахи — бугаї. Полковник знав: їхній крик — найперша ознака грудня. Коли вибило годину, полковник ще не міг заснути. Він знав, що дружина також не спить. Спробував перевернутись на другий бік.

Ти не спиш, — сказала жінка.

Ні.

Вона помовчала хвилину. Потім знов озвалася:

Ми не можемо собі цього дозволити. Подумай сам, скільки це — чотириста песо разом.

До пенсії залишилося вже небагато, — сказав полковник.

Ти це кажеш цілих п'ятнадцять років.

Саме тому вона вже не може довго затриматися.

Жінка замовкла. Але як заговорила знову, полковникові здалося, що вона й не замовкала:

Мені так гадається, що ці гроші не прийдуть ніколи.

Прийдуть.

А як не прийдуть?

Йому забракло голосу на відповідь. Полковник заснув. З першим співом півня він прокинувся. Але знову запав у міцний сон без сновидь, без докорів сумління. Коли прокинувся, сонце вже стояло високо. Дружина спала. На дві години пізніше, ніж звичайно, полковник методично зробив усе, що робив ранками, й почав чекати дружину, щоб снідати.

Вона встала мовчазна. Привіталась, і мовчки сіли снідати. Полковник випив чашку чорної кави з сиром і булочкою. Весь ранок він пробув у кравецькій майстерні. О першій повернувся додому й застав жінку серед бегоній — вона латала білизну.

Час обідати, — сказав він.

Нема обіду, — відказала жінка.

Полковник здвигнув плечима й пішов латати діри в паркані, щоб діти не лазили до кухні. Коли вернувся до сіней, страва стояла на столі.

Під час обіду полковник спостеріг,