Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

— Ляхи, голубе,— пробував панотець виділити у Сірковій свідомості і своїх власних колишніх катів у дитинстві,— так довго нас запрягали в свої ярма та так розбещено-свавільно по-панськи жили з нашої мозольної праці, на наших землях, водах, добрах і так нас звично та довго гнітили і ссали, що не можуть ніж тепер повірити, що ми також люди, що ми є окремішність, і не яка-будь, а свідома того, що може жити як окрема сполеченська зупольність, не підвладна їм. Але нині, як думаю, ніхто краще ляхів не відає і того, що дружба з нами як рівними державцями їм вигідніша і зискливіша всіх втрат і видатків дотеперішніх, і прошу тебе все це запам'ятати, бо говорить моїми устами не лише побратим, а й поротий та тріпаний ляхами не одиножди баніт, родину якого вони знищили. Тому я на боці Виговського, хоч його й тяжко второпати, бо трактує він, як знаю достеменно, щоб нам жити зі своїми уподобаннями та звичаями і тільки своїм ладом, з необмеженим козацтвом, своєю гамзою-скарбницею і навіть зі своєю вибивкою монети, чого досі не існувало, а покійний пан Богдан скільки не починав те вводити, так і не домігся в заклопоті. Та й воно, карбування, може, було не стільки покійникове, скільки писареве.

Дивно було Сіркові те чути від панотця Петра Буркуна, що колись і чути про ляхів не міг спокійно. «Он як можуть мінятися люди за роки в дозрілості! — дивувався він. „Нужда закони змінює!“ — згадав крилатий вислів покійного січового батька Сулими.— Власне горе зарубцювалося в ньому, а сполечне не рубцюється, і це перша і найпоцінніша ознака його порядності. Більше б таких жило і в Січі, і в Гетьманщині, і в Слобожанщині, на Дону та всюди, де доля розкидала наш люд сьогодні!»

— Я це кажу,— сьорбав слова Буркун,— на всяк випадок, брате, бо можливе все те лише, наголошую, при повному спаї нашого люду. Був би він, спай, ми були б сильніші від захланних сусідів, а із звільненням русинів із-під ляхів і литвинів та з приєднанням донців, що все далі відходять від нас, ми сильніші були б за всіх їх, разом узятих, тим паче коли б відстоювали волю і зиски не ворохобців-верховодців, як Безпалий та іні, а простолюду все одно якими методами... Хай Бог простить мені,— перехрестив себе Буркун,— але це моя певна, стійка і обмислена думка, брате!..

Та панотець Буркун не один вплинув на Сірка своїми розмовами. Допомогли його поверненню у Капулівку і вперті чутки, що у війську Виговського є ляхи, серби, молдавани, волохи й інші найманці, а головне, що гетьман очікує по домові із ханом у Чигирин ще й орду. Орда викликала у ньому обур і бажання спротиву та незгоди, бо в пам'яті вона в'язалася із людоловством, незалежно від того, що несла Україні. Боляче було йому подвійно, бо ловив себе на тому, що таки керується помстою.

Відмова Ніжинського та Стародубського полків виступити торік з Виговським проти Пушкаря, а тепер проти Безпалого, Богуна, Довганя та Барабаша отвережувала не лише Сірка, бо, з одного боку, вказувала на непрестижність Виговського, а з другого — ще меншу безпрестижність Безпалого як царського ставленика, що «пішов на братовбивство за власну становитість». Видні були білими нитками шиті інтриги сусідів!

Сірко знову то ночобродив та домонтарив самотником, то полював, нічого не впольовуючи, та рибалкував, приходячи без риби, то сперечався на сходках і в хаті матері, і в гмині, і в кутківчан всієї Капулівки. Ні, він не може підтримувати гетьмана, що кличе орду у рідний край по ясир, як не може підтримувати побратима Богуна, що примкнув до царського наказного Безпалого. Був один вихід, що об'єднав би всіх. І цей вихід Сірко бачив у поверненні Юрасеві прав і становиська гетьмана, проти нього тепер ні в кого, як думав Сірко, не підніметься рука.

Та ось спершу в Січ, а слідом і в села Великого Лугу, навіть у зимівники, що розширювали Сіркові на радість запорозькі простори, прийшла чутка, що військо Виговського вщент розбите і розпорошене московським наказним гетьманом Безпалим на річці Груні, що під Полтавою, де торік був геть розбитий Пушкар. Безпалий зі своїм оточенням по цій вікторії уже ніби й бенкет відгуляв та збирався повторити із Виговським, певно домовившись із царськими воєводами, те, що вчинили козаки із Михаєм Громикою під Корсунем десять літ тому.

Та то була лише похвалка наївних, бо сталася подія, що заступила і вікторію, і пам'ять про неї... Спершу прийшла чутка, що гетьман Виговський очікує у Чигирин приїзду польських комісарів і литовських радців, а слідом за тим рознеслася вість, що цар дав наказ своїм воєводам забрати всіх козаків на Лівобічні України і в Слобожанщині у драгуни, а в підтвердження того прислав у Чигирин Якова Портомоїна для нагляду, хоч і прикрив те благословенною жалуваною грамотою на маєтності, в якій писалося про вірність царського високого двору Переяславській угоді і її артикулам... О ті данайські жалувані грамоти! Не було їм кінця. А ще підтвердилося й те, що в Чигирині волинський і смоленський каштеляни Станіслав Беньовський та Казимир Заблашевський також з'явилися із якимись трактатами...

Кошова старшина в Зозулиному Байраці та старше й медале війська запорозького поспольства після цих відомостей змушені були спішно скликати надзвичайну січову раду, на яку був запрошений із Капулівки, на чимале його здивування, й Сірко. Почалася рада, як звичайно, старшими регіментарями, але, за настійною вимогою Сірка та слідом за ним й інших, на неї були запрошені і всі курінні сотники. Сперечалися, радилися, обмінювалися думками, сварилися, а проте так ні до чого і не дійшли в розпоросі, бо Яків Барабаш, зазнавшись після перемоги Безпалого, все брався в свою користь за бунчук, і противна кошовому більшість за звичаєм слухняно замовкала перед символом влади.

А події в Україні, чи як тоді говорили — в Гетьманщині,