Читати книгу - "Оголений нерв"

Настя ніколи й уявити не могла, що так радітиме звичайному світлу на пагорбі, що все їй стане рідне і близьке, до щему в серці. Справді, війна непередбачувана. Вона навіть не скинула з людей маски, а скоріше оголила їхнє внутрішнє «я», і далі робить відкриття.

Тільки зараз від знайомої Настя дізналася, що не всі міліціонери продажні. Дехто з них три місяці відсидів у погребі, але не погодився на співпрацю з бойовиками. Трьох міліціонерів катували в підвалах, але вони не пішли проти свого народу. Співробітник Насті, молодий чоловік, у якого четверо дітей і вагітна дружина, навіть під погрозами фізичної розправи з дітьми відмовився стояти з бойовиками на блокпостах.

Власник одного із супермаркетів, де були скриньки для збору пожертв сепаратистам, таємно купував для потреб української армії дорогі тепловізори та медикаменти. З сусіднього під’їзду сімнадцятилітній юнак, якого Настя часто бачила разом з батьками на балконі, стояв з сепаратистами на блокпостах і пішов разом з ними. А рідна донька та найкраща подруга опинилися по той бік барикад. Скільки ще нового доведеться дізнатися про близьких і знайомих людей?

Розділ 85

— Куди ти збираєшся так рано? — спитав Настю Геннадій.

— Піду на ринок, — відповіла вона, — хочу купити помідорів для консервації.

— І я з тобою.

— Будь вдома, тобі не можна піднімати важкого, — нагадала вона.

— Я хоч прогуляюся, — сказав хлопець і пішов вдягатися.

Щоб Геннадію менше ходити пішки, вирішили поїхати тролейбусами з пересадками, хоча так набагато довший шлях. Настя з сином сиділи на перших місцях і роздивлялися навколо. Тролейбус зупинився поблизу ринку на перехресті на червоний сигнал світлофора. Попереду — легковик військових, на що вказували заклеєні чорним скотчем номери. Настя помітила, як відчинилися задні дверцята машини і звідти вискочив чоловік.

— Допоможіть! — заволав чоловік. — Мирну людину вбивають укропи!

— Я його знаю, — стишеним голосом сказав матері Геннадій, — цей сепар часто мене зупиняв на блокпостах, а раніше бомжував.

Водій у військовій формі вискочив за ним, схопив його і почав пакувати назад в автівку. Чоловік почав відбиватися і кричати. Враз де й взявся натовп бабусь, які переходили дорогу. Вони зграєю налетіли на військового і почали бити сумками.

— Прокляті укропи! — кричали вони, нещадно гатячи вояка повними сумками по спині та голові. — Людей серед білого дня вбивають!

— Що вони роблять? — розгублено спитала Настя і підвелася з сидіння.

До бабусь почали підбігати на допомогу інші старі жінки і з перекошеними від гніву обличчями завдавати чоловікові удари. Затриманий сепаратист, недовго думаючи, чкурнув геть, а боєць затуляв обличчя руками і не чинив опору. За мить його лице вже юшило кров’ю.

— Йди геть з нашого міста! — кричала бабця, якій час готуватися до розмови Богом.

— Здохни, тварюко! — верещала інша.

— Відчиніть двері! — попросила Настя водія. — Це ж не люди, а якісь звірі.

— Не можна, — сказав водій спокійно, продовжуючи лузати насіння. — Перехрестя.

— Вони розбили людині голову до крові! — схвильовано мовила Настя.

— Самі розберуться, — відказав водій. — Ще трохи пограються у війну, набридне, і повернуться наші ополченці.

Не встигла Настя зчепитися з водієм, як поруч почулася автоматна черга. Підійшов патруль із кількох військових, дав чергу в повітря — і бабусь як вітром здуло. Вони підійшли до вояка, він підвів голову — і Настя побачила його зовсім юне, залите кров’ю обличчя. Тролейбус рушив, а Настя, виходячи на зупинці, сказала водієві:

— Що ж ти, такий прихильник ополченців, не пішов разом з ними? На одну погань у місті було б менше.

Вона довго не могла заспокоїтися — перед очима стояли розгнівані бабці, злі, повні ненависті до того, хто визволяв їх від ополченців. Звідки в них стільки ненависті? Зазвичай люди похилого віку стають більш жалісливими, готовими будь-кому простягти руку допомоги, а ті ладні були руками забити юнака до смерті.

— Мамо, довго ти ще будеш вибирати помідори? — голос сина вивів її із задуми.

Справді, вона забула, за чим сюди прийшла, і мовчки ходила поміж рядами, де продавалися овочі. Вони підійшла до «Газелі», де було повно красивих стиглих помідорів. Ціна її влаштовувала, і Настя замовила п’ятнадцять кілограмів. Поки чоловік накладав помідори, Настя поцікавилася в продавчині, звідки їх привезли. Жінка почала розповідати про пригоди в дорозі.

— Повсюди укри стріляють, дороги розбиті, куди не поткнемося — усюди укропи, — охоче почала розповідати продавчиня. — По дорозі дізналися, де наші рєбята сепари стоять, і вирішили їхати через Донецьк.

— Ваші рєбята? — перепитала Настя. Вона добре знала це словосполучення — так місцеві сепаратисти ласкаво називали бойовиків, їй стало неприємно, і вона почала висипати помідори з пакетів назад у ящики.

— Щось не так? — продавчиня закліпала очима.

— Ситі вашими сепарами по саме горло, так, що й помідори в глотку не полізуть, — сказала їй Настя. — Годуйте «своіх рєбят» цими помідорами, а я краще куплю у своїх.

Неподалік продавали помідори чорноволосі й засмаглі азіати, скоріш за все, азербайджанці. Вони майже всі змушені були виїхати з міста під час окупації, і саме до них підійшла Настя.

— Слава Україні! — сказала вона голосно, щоб чула продавчиня біля «Газелі».

— Героям слава! — в один голос відповіли чоловіки.

— Хлопці, зважте мені п’ятнадцять кілограмів, — сказала Настя і задоволено всміхнулася.

Розділ 86

Геннадій був удома сам, коли хтось подзвонив у двері.

— Добре, що застав тебе вдома, — сказав хлопець. — Пам’ятаєш мене? Малий, або Сергій, був у гурті Никона.

— Згадав, — сказав Геннадій і запросив Сергія увійти.

Хлопець зайшов, сильно накульгуючи. Геннадій хотів пригостити його чаєм або кавою, але той відмовився.

— Я ненадовго, — сказав Сергій. — Мав би прийти раніше, але нога не давала, — всміхнувся він, — один раз приходив, та нікого не було вдома. Думав уже, що неправильно запам’ятав твою адресу, яку назвав мені Нік.

— Де він зараз?

— Там, де нас нема. Його застрелили на Вілесова в день звільнення міста, — пояснив Сергій. — Напередодні він написав тобі якогось листа і просив мене знайти тебе, щоб ти обов’язково прочитав його послання.

— Де лист?

— У тому-то й річ, що я його не знайшов. Не знаю, чому,