Читати книгу - "Жак-фаталіст"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Жак (буркнувши крізь зуби: «Ти мені заплатиш за цей портрет»). І ви розгубилися, дивлячись на цю жінку?
Пан. Напевно розгубився б, якби Деглан мене не випередив. Деглан закохався в неї…
Жак. Хіба історія його пластиру і його кохання так між собою пов'язані, що їх не можна роз'єднати?
Пан. Роз'єднати можна; пластир — випадок, а історія — оповідання про все, що сталося під час їхнього кохання.
Жак. А сталося багато чого?
Пан. Багато.
Жак. У такому разі, якщо ви кожну пригоду розписуватимете так, як портрет героїні, ми не впораємось і до Зелених свят. Тоді кінець моєму коханню і вашому.
Пан. Навіщо ж ви мене збили, Жаку?.. Ти бачив у Деглана хлопчика?
Жак. Злого, упертого, зухвалого й недолугого? Бачив.
Пан. То позашлюбний син Деглана і чудової вдови.
Жак. Цей хлопець завдасть йому великої туги. Він одинак, а це вже добра підстава, щоб бути ледащо. Він знає, що буде багатий, — друга добра підстава, щоб бути ледащо.
Пан. А що він недолугий, то його нічому не вчать, його ні в чому не стримують, йому все дозволяють — третя добра підстава, щоб бути ледащо.
Жак. Якось уночі навісний хлопчина почав не своїм голосом кричати. Увесь дім переполахав, усі збіглися до нього. Він хоче, щоб прийшов його тато.
— Ваш тато спить.
— Байдуже, я хочу, щоб він прийшов, хочу, хочу.
— Він хворий.
— Байдуже, хай прийде, хочу, хочу…
Збудили Деглана. Він бере наопашки халат, приходить.
— Ось я, мій любенький, що ти хочеш?
— Хочу, щоб їх покликали.
— Кого?
— Усіх, хто є в замку.
Покликали їх — панів, слуг, гостей, застільників, Жанну, Денізу, мене з хворим коліном, усіх, крім старої, немічної воротарки, якій дали притулок у хатині за чверть льє від замку. Він хоче, щоб і її привели.
— Але ж, дитино моя, вже північ.
— Хочу, хочу.
— Ти знаєш, що вона живе далеченько.
— Хочу, хочу.
— Що вона літня і не може ходити.
— Хочу, хочу.
Мусили послати по бідну воротарку. Принесли її, бо їй легше було б землі наїстися, ніж ходити. Коли ми всі зібралися, він хоче, щоб його підвели й одягли. Підвели й одягли його. Він хоче, щоб ми перейшли до великої зали, а його щоб посадовили у велике таткове крісло. Зробили це. Він хоче, щоб ми всі взялися за руки. Зробили це. Він хоче, щоб ми танцювали колом, і ми пішли танцювати колом. А кінець уже зовсім неймовірний…
Пан. Сподіваюся, ти звільниш мене від кінця?
Жак. Ні, ні, пане, ви й кінець почуєте… Він гадає, що може безкарно малювати мені портрет матері на чотири аршини завдовжки…
Пан. Жаку, я розбещую тебе.
Жак. Тим гірше для вас.
Пан. Вам допік довгий і нудний портрет удови, але ви мені, гадаю, добре віддячили довгим і нудним оповіданням про забаганку її сина.
Жак. Коли така ваша думка, починайте далі історію батька. Але без портретів, пане, я їх ненавиджу до смерті..
Пан. А чому ви ненавидите портрети?
Жак. Бо вони такі малоподібні, що коли випадково трапиться зустріти оригінали, їх не пізнаєш. Розповідайте мені факти, передавайте правильно мову, а я й сам зміркую, з ким маю діло. Одне слово, один рух іноді давали моєму розумові більше, ніж балаканина цілого міста.
Пан. Одного дня Деглан…
Жак. Коли вас немає вдома, я заходжу часом до вашої бібліотеки, беру книгу, а то звичайно книга історична.
Пан. Одного дня Деглан…
Жак. Усі портрети я читаю через п'яте-десяте.
Пан. Одного дня Деглан…
Жак. Вибачте, пане, машина була накручена й мусила допрацювати до кінця.
Пан. Уже допрацювала?
Жак. Уже.
Пан. Одного дня Деглан запросив обідати чудову вдову й кількох шляхтичів з околиці. Пануванню Деглановому надходив кінець, і серед його гостей був той, до кого починала схилятися її непостійність. За столом Деглан і його суперник сиділи поруч навпроти чудової вдови. Деглан докладав усіх своїх зусиль, щоб пожвавити розвагу, звертався до вдови з найґречнішими словами, але вона не слухала його й не зводила очей з його суперника. Деглан тримав у руці сире яйце. Від ревнощів він конвульсійно стиснув кулак, яйце бризнуло зі шкаралупи й заляпало його сусіді обличчя. Той зробив рух рукою: Деглан бере його зап'ястя, спиняє і каже йому на вухо: «Пане, вважаю його за одержаний…» Западає глибока мовчанка. Чудова вдова почулася зле. Бенкет був сумний і короткий. Коли встали від столу, вона покликала Деглана з його суперником до окремої кімнати і, щоб їх замирити, зробила все, що тільки дозволяє пристойність зробити жінці: благала, плакала, знепритомніла, але насправді стискала руки Дегланові, на його суперника дивилася повними сліз очима. «Ви мене кохаєте», — казала одному. «Ви мене кохали», — казала другому, потім до обох: «І ви хочете мене занапастити, хочете ославити мене, зробити мене об'єктом ненависті й зневаги для всієї округи! Хто б із вас двох не відібрав життя своєму ворогові, він мене ніколи не побачить; він не може бути ні другом мені, ні коханцем, — я почуватиму до нього ненависть, яка не кінчиться, поки мого життя…» Потім знову зомліла й, зомліваючи, казала: «Жорстокі, добудьте ваші шпаги й простроміть ними мої груди. Якщо, вмираючи, я побачу, що ви обнялися, я помру неремстиво!» Деглан і його суперник стояли нерухомо або допомагали їй, і самі трохи заплакали. Проте треба було розходитися. Чудову вдову відвезли додому ні живу ні мертву.
Жак. Ну, пане, чи потрібен був мені портрет тієї жінки? Хіба тепер я не знав би й так усе, що ви мені казали?
Пан. Другого дня Деглан віддав візит чарівній зрадниці й застав у неї свого суперника. Обоє вони страшенно здивувалися, побачивши в Деглана на правій щоці великий круглий пластир.
— Що це таке? — спитала вдова.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жак-фаталіст», після закриття браузера.