Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Він і його троянський кінь: Волокін.

Вірменин прикинувся, що опускає руки.

— Моє досьє в сусідній кімнаті. Це все, що я маю.

Маршельє зробив знак Симоні, який зник і відразу повернувся з купою паперів та фотознімків. Троє детективів умостилися на канапі і стали зосереджено переглядати документи.

Каздан мав таке відчуття, ніби ці троє нишпорять у нього під спідньою білизною, але це було не так важливо. Тепер уже не йшлося про те, щоб зібрати конкретні докази, провести нормальну процедуру розслідування. Треба було їхати в Арро. Заручитися допомогою Роша. Напасти на «Колонію».

— О’кей, — сказав нарешті Маршельє, підводячись. — Ми забираємо все це.

— На здоров’я. Зачиніть за собою двері.

— Ти мене не зрозумів, старий. Ти поїдеш із нами.

— Навіщо?

— Ти розповіси нам свою версію цієї історії. І запишеш її на папір.

— Це неможливо.

— У тебе побачення?

— Ні, але…

— Тоді в дорогу.

70

— Прізвище?

— Жирар.

— Ім’я?

— Ніколя.

— Вік?

— 26 років.

— Чому ти приїхав до нас?

— Я шукаю роботу.

— 27 грудня?

— Я приїхав провідати батьків. У Мійо. Там мені розповіли про «Колонію».

— І що тобі про нас відомо?

Запитання-пастка. Волокін стояв на вітрі перед будкою вартових, що охороняли другий рубіж на вході до анклаву, а заплічний мішок лежав біля його ніг. Він пройшов крізь першу лінію охорони без перешкод, показавши фальшиве посвідчення особи, яке йому було видане самою префектурою поліції для проникнення в середовище педофілів.

Далі перевірка стала значно доскіпливішою. Перед першим сталевим парканом його обшукали з ніг до голови. Допитували. Антропометричне фотографування цифровою фотокамерою, поки охоронці нишпорили в його заплічнику. Волокін запитував себе, які засоби ідентифікації особи має у своєму розпорядженні секта. Його доставили до других воріт на чорному джипі дорогою, прокладеною між обробленими полями.

Тепер починалися дуже серйозні речі. Розмова щодо найму на роботу. Охоронці покликали головного управителя господарською діяльністю «Колонії». Коли Волокіна доставили до других воріт, він побачив, як туди водночас під’їхав із бічної дороги другий чорний джип, гуркочучи у хмарі пилюки.

— Отже, що тобі про нас відомо?

— Небагато, добродію, — відповів Волокін невпевненим голосом. — У Мільйо мені сказали, що тільки ви пропонуєте тут роботу. Тобто о цій порі року. Тільки у вас можна щось заробити…

Усмішка заграла на губах його співрозмовника. Він був гордий за свою «Колонію». За те, що їхня земля родить щедро в цій безплідній місцевості. Це був чоловік років тридцяти із великим мускулистим обличчям, на якому стурбовано блищали двоє чорних очей. Він був схожий на сучасного агронома, наділеного тією правильністю рис, якої іноді надає близькість землі.

Єдине, що вселяло тривогу, був його голос. Голос, що не зазнав мутації. Або зазнав мутацію якусь дивну й неповну, завис між віком дитячим і віком підлітковим. Між статтю чоловічою й статтю жіночою.

— Це правда, — сказав він. — Ми тут скасували пори року. Бо, правду кажучи, створили власні пори року, без зими, без мертвого сезону. Безперервний цикл. То ти хочеш працювати на нас?

— Атож, добродію.

— А ти знаєш наші умови?

— Мені сказали, ви платите добре.

— Я маю на увазі наші правила. Ти входиш у нову громаду, ти зрозумів? Ступаєш на територію, яка має власні закони. Тобі ясно?

Управитель промовляв до нього, як до дебіла. Росіянин щоразу кивав стриженою головою на знак того, що зрозумів, що йому все ясно.

— А що ти робив останнім часом?

— Я тут написав автобіографію, добродію. Восени я збирав виноград і…

Співрозмовник вихопив заплічник у нього з рук. Знайшов там його автобіографію, документи, що підтверджували особу, потім передав мішок охоронцям, які знову обнишпорили його. Управитель переглянув «біографію», яку Волокін вигадав, перед тим як вирушити сюди. Це було вигадане життя сільськогосподарського наймита, змережане орфографічними помилками.

Чоловік увійшов до хатини. Волокін знову запитав себе, якими були їхні можливості з’ясування особи. Минали хвилини. Він чекав, що його опанують спогади, коли він наблизиться до маєтку. Що вони накотяться на нього нещадною хвилею. Жорстокі фрагменти, які досі зберігалися десь на самому дні його пам’яті. Електрошок. Обливання крижаною водою. Заборона спати. Шмагання. Але ні. Він поки що переживав лише відчуття цього моменту. Холодний вітер, що обдував його стрижену голову. Роль, яку йому доводиться грати. Цитадель, у яку він мав проникнути, хоч би там що.

Управитель повернувся. Він тримав у руці інший аркуш, що лопотів на вітрі.

— Гаразд, — сказав він. — Ми беремо тебе на випробування, на кілька днів.

Він розгорнув документ на капоті автомобіля. То був план. На перший погляд, чотири дуги, що на досить великій відстані охоплювали комплекс будівель, також розташованих колом. Волокін здогадався, що план фальшивий. Принаймні стосовно центру території ця карта не мала анінайменшої цінності. Вони ніколи б не показали чужинцеві точну топографію поселення.

Управитель тицьнув пальцем у будівлю, що стояла окремо від інших, на півдні.

— Зараз ми перебуваємо тут. На вході до «Колонії». А будівлі, які бачиш там… — Він показав на нижні дуги, — це ті, до яких ти матимеш безпосередній стосунок. Там стоять гуртожитки, в яких ми поселяємо наших робітників, і будівлі сільськогосподарського призначення. Будинки не мають назви, але кожен під номером.

Волокін