Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

Вони дійшли до автомобіля. Макс з острахом роззирнувся на всі боки. Зелених чоловічків поблизу не було.

— Über! — зітхнув Макс, повернувшись у бік однієї з камер на стоянці. — Бережи свої вуха, — сказав він і замекав повз ноти тремтячим голосом: — Жили у бабусі два веселих гуси: один — сірий, другий — білий, два веселих гуси! Мили гуси лапки десь біля канавки, один — сірий, другий — білий, десь біля канавки! Über!

Давид зареготав, розташовуючись на передньому сидінні üМобіля. Макс сів за кермо, наспівуючи мотив дитячої пісеньки. Обох оштрафували за порушення заборони «користуватися артикуляційним апаратом».

Навіть у безлюдних місцях Макс і Давид дотримувалися правил мови. Щоб не втрачати пильність і не проколотися потім у найнедоречніший момент. Залишивши автомобіль біля лісової дороги, вони піднялися вище в гори.

— Über! Я покажу тобі казкове місце. Über! — Давид повернувся до Макса, який з незвички через відкритий рот шумно ковтав повітря.

— Über! Ще далеко? Ми йдемо більше п’яти годин. Über! — важко дихаючи, запитав той.

— Über! Таким темпом ще хвилин тридцять-сорок, — зупиняючись, відповів Давид. — Тримай шоколадку — відразу полегшає. Über!

Вони дійшли до чергового схилу. Шум води наростав. Незабаром почали виднітися чорні скелі. З них зривався водоспад, утворюючи невелику водойму. Кришталево чиста вода витікала з неї гірською річечкою, що бігла кудись вниз по ущелині. Давид за традицією скинув з себе рюкзак, одяг і побіг у воду. Макс зробив те саме. Крижана вода приємно обпекла.

— Über! Я немов шкіру поміняв. Über! — розтираючись рушником, сказав задоволений Макс.

Давид показав йому печеру, в яку вів вузький непомітний отвір у скелі. Макс роззирнувся, підсвічуючи ліхтарем. Давид прикрив вхід гілками, зв’язаними сірою мотузкою.

— Über! Так у тебе тут справжні апартаменти. Über! — здивувався Макс.

— Ласкаво прошу в мій будинок, друже. І до біса «Über»!

Не будемо оскверняти моє житло.

Давид почав господарювати. За гілками, на перший погляд безладно накиданими в кутку, ховалися збиті з колод стільці та стіл. Там же зберігалися дрова. Незабаром печера наповнилася м’яким світлом багаття. Повітря прогрілося, повіяло затишком. Макс розгледів щось на кшталт ліжка, а на стіні — химерні малюнки.

— Наскельний живопис доісторичної людини? — всміхнувся він.

— Так! Ми з татом малювали, — відповів Давид і закричав щосили. — Я-а-а-а-а лю-у-у-у-уди-и-ина-а-а!!! — голос луною кинувся кудись углиб каменів.

Макс смикнувся від несподіванки.

— Спробуй ти, — запропонував Давид.

— Я розумію, ми далеко від міста, але раптом хто пройде повз.

— Поруч нікого, Максе. До того ж шум водоспаду настільки сильний, що нічого не чути зовні. Та й печера проковтує звук. Спробуй. Будь людиною! — наполягав Давид.

— А-а-а-а-а, — нерішуче почав Макс, а потім як закричав на повні легені: — Сво-о-обо-о-ода-а-а-а!

Дзвінкий сміх молодих чоловіків заграв, відбиваючись від каменів. Земля сміялася разом з ними. Їй — мільярди років. Üмперії — нікчемна кількість миттєвостей.

Вони приготували гречану кашу. Заварили чай. Давид дістав із рюкзака ванільний зефір.

— Розкажи мені, Максе, як тобі вдалося…

— Вижити?

У дитинстві таких називали ботанами. Поки інші хлопці ганяли м’яч, покурювали й пізнавали інтимний світ, Макс сидів удома або в бібліотеці з найкращим другом — книжкою. У ті рідкісні випадки, коли батькам доводилося карати сина, вони змушували його виходити на прогулянку. Але і тоді він примудрявся взяти з собою книжку або планшет і йшов у парк. Навчання давалося легко. Університетську програму Макс пройшов у прискореному темпі, отримавши диплом на два роки раніше за своїх однолітків. Без зусиль улаштувався на роботу, займався науковою діяльністю, почав писати дисертацію.

Макс наївно ховався від реальності в роботі, в літературі, коли атмосфера у Федерації (так раніше називалася Üмперія) стрімко змінилася на гірше. Він тримався до тих пір, поки влада не замахнулася на культуру. Того дня хоругвоносці разом з рядженими козаками пройшлися центром столиці з гаслами «Православ’я або смерть», «Патріотизм чи шашка» і вперше публічно поглумилися — спалили книги. Максим усе кинув, купив квиток і полетів до Unación.

— …тому що зрозумів — далі буде тільки гірше, — знизав плечима Макс. — До речі… Першою спалили історію про юного чарівника Гаррі Поттера британської письменниці Джоан Роулінґ. Козаки кричали: «Не патріотично!». Хоругвоносці:

«Від сатани!».

— Дамблдор… — згадав Давид.

— Так, — кивнув Макс. — Мабуть, ти був ще тим фанатом. Тоді спалили ще кілька десятків книжок «західного світу і його авторів-прихвоснів».

Потім уже üмперський уряд взявся за дискредитацію літератури й знецінення книги як такої. Оголосили про створення Комітету з нагляду за якістю письмових продуктів. Скоротили більше половини шкільної та 95 % університетської програм. Твори, які залишилися, адаптували й переписали в скороченому варіанті, випустивши «Літературний фастрід». Щось подібне видали й для загального кола читачів — лише це був «список нерекомендованої літератури». Саме — не-рекомендованої. ЗМІ зайнялися активним просуванням інформації про колосальну шкоду, якої завдавала головному мозку öсобин згубна звичка — читання складних і об’ємних текстів. Неугодні рукописи почали друкувати на туалетному папері. Тексти Замятіна, Орвелла, Воннеґута і подібних до них авторів виробники гігієнічної продукції «любили» особливо. Навіть вірші Цвєтаєвої якось прикрасили ювілейну партію рулонів.

— Über! Поезія Марини Цвєтаєвої гнітюче діє на öсобин, особливо — на нервову систему. Зайві, нікому не зрозумілі душевні метання, внутрішня суєта, страждання. Поезія взагалі вважається побічним продуктом мозкової діяльності несамовитих öсобин. Über! — розставляв усі крапки над «і» професор літератури, заслужений критик Ґрафій Оманов.

Потім і зовсім перестали випускати туалетний папір у формі рулонів. Йому надали форму книжки. З обкладинкою. Показуючи приклад: розгортаєш і вириваєш листки все того ж гігієнічного паперу з текстами класиків і сучасних авторів. В один прекрасний момент закрилися книгарні та видавництва. Літературу масово знищували, влаштовуючи фестивалі «Гори ясно!» по всіх містах і селах. Люди раділи. На святкуваннях за книжку давали безкоштовний бутерброд або склянку