Читати книгу - "Антон Великий"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Що, знову?» — відписує ввечері Кароліна.
«Так».
Я скликав нову нараду. На завтра.
ШАЛЕНСТВО ЗА ЖІНКАМИ
— Без родзинок? — перепитує німець, коли ми вранці приносимо булочки.
Я хитаю головою.
— Без…
Без родзинок і без горішків. Такі реалії. Останнім часом вести бізнес стало важче.
Я пояснюю англійською.
— Only in the weekends. But you can get it if… you pay!
— Ach so! — каже чоловік і теж переходить на англійську. — How much?
«Фокусуйся на підвищенні оплати», — кажу сам собі.
— Hundred and forty nine krones? — відповідаю я, бо ж мислю масштабно.
Еге ж, німець відразу це помічає. І закочує очі.
— Oh, expencive! You Norwegians love money, don’t you? — каже він, однак усміхається і простягає мені двісті п’ятдесят крон. — For today and tomorrow.
Потім махає нам рукою на прощання й голосно та виразно вимовляє «danke». Дивина! Немов за сигналом, решта сімейки визирає з-поза його спини. Мабуть, вони дуже соціальні, ті німці.
— Danke durchfalls, — відповідаю я, як завжди.
Ввічливість ніхто не відміняв, навіть при бажанні розбагатіти. І знову вся родина регоче. Та воно й добре: ніяких незадоволених мармиз.
— Ось бачиш, — кажу я до Уле, коли ми спускаємося від будинку до дороги. — Масштабне мислення виправдовує себе.
Уле задумливий.
— І все ж треба відповідати «gleichfalls», — вперто наполягає він.
О пів на дванадцяту ми викочуємо інвалідний возик з Арнольдом з воріт і прямуємо до спілки художників.
— Ви добре знаєте Пікассо? — питає Арнольд.
— Ні, ніколи не був з ним знайомий, — бовкає Уле.
Уф-ф, думаю я. Бо абсолютно впевнений, що Пікассо помер ще до нашого з Уле народження. А ще я певний, що мушу сказати про нього щось мудре, якщо вже ляпнув минулого разу, ніби люблю його ескізи.
— Мені особливо подобається його… пізній період, — голосно кажу я.
Пригадую, десь чув, що художники часто мають пізні періоди.
— Он як, — киває Арнольд. — Отже, не рожевий і не блакитний?
Господи, поможи! Скільки ж тих періодів?
— Ні… найбільше люблю… зелений, — і відчуваю, як моє обличчя опиняється в червоному періоді.
Перед входом до будинку спілки художників стоїть Сіґне, опираючись на ходунці.
— А ось і наші прихильники мистецтва! — вигукує вона, побачивши нас.
— Так, це ми! — вигукую я і собі й додаю: — Ескізи якого періоду виставляють нині?
Коли ми заходимо в зал, я знову ошелешено ставлю собі це запитання. На УСІХ рисунках голі жінки! Не рожеві і не блакитні. Це, мабуть, якийсь порно період Пікассо чи щось таке.
— А вони мають право таке виставляти? — питаю я.
Бо, хоч Пікассо й малює дуже неправдоподібно, але ж усе видно! Справді, УСЕ!
Сіґне суворо дивиться на мене.
— Це — мистецтво. А якщо ти аж такий цнотливий, то посидь у кав’ярні тим часом.
Нізащо! Івонна ж просила мене тримати Арнольда подалі від жінок, а тут що відбувається? Не досить, що дама його віку возить Арнольда від рисунка до рисунка, то він ще й витріщається на СОТНІ інших, голісіньких з розкаряченими на всі боки ногами. Куди вже гірше!
Ні, не можу я сидіти в кав’ярні! Арнольд щомиті може здуріти й ошаліти. Щоправда, мушу визнати: його вигляд не вселяє побоювань, він спокійно розглядає ескізи крізь свої окуляри з товстими скельцями, але ж Івонні, певно, ліпше знати.
Хай там як, ми з Уле не маємо ніяких шансів якось цьому завадити. Самі ж намагаємося не надто розглядати голих жінок.
Я особисто приділяю більше уваги чотирьом жінкам в одязі. Вони розмовляють у кутку. Цікаво, що собі про нас думають? Два юні хлопчаки у розквіті літ припхалися на художню виставку порозглядати жіночі піськи! Господи, за кого ж вони нас матимуть?
Та навіть трохи згодом, коли ми з Уле падаємо на лаву під стіною, я ні на мить не випускаю Арнольда з поля зору. Вуха мені пашіють жаром, хоч я й без шапки, шапка висить на гачку в гардеробі.
Уле теж пашить рум’янцем.
— Ти знаєш, я навіть радий, що не знаю того Пікассо особисто, — шепоче він мені на вухо.
— Та він вже сорок років, як помер…
Дата смерті написана на плакаті, почепленому на дверях.
Здається, минає ще не менше сорока років, доки Арнольд та Сіґне вдосталь надивляються на голих жінок. Нарешті вони поволі човгають до кав’ярні. Я полегшено зітхаю, бо Арнольд, слава Богу, увесь час поводився бездоганно.
— У малюванні голих людей немає нічого поганого, — каже до нас Сіґне. — Ми з Арнольдом теж малювали, коли ходили в школу мистецтв. Ескізи вугликом.
— Шо-о? — вихоплюється мені з рота, а вуха знову спалахують. — Ви малювали голих жінок? Вугликом?
— І чоловіків, — киває Сіґне. — До цього швидко звикається.
Ага! Ніколи в світі не звикнуся з голими жінками! Але я мовчу, бо якнайшвидше хочу позбутися цієї розмови.
— У них тут є традиційний норвезький мигдалевий торт, — мрійно мовить Арнольд. — Що скажете?
— Я дуже радо! — вихоплюється Уле.
Арнольд сміється.
— А ти, Антоне?
— Е-е… я — теж!
— Сіґне, можна, старий кабан-капіталіст усіх пригостить?
Але Сіґне категорично не дозволяє, швидко жбурляє на ляду двісті крон однією банкнотою.
— Я пригощаю!
Сіґне замовляє і торт, і лимонад. Такого торта я ще не куштував, але, як на мене, у ньому надто багато мигдалю. Та й апетит кудись пропав після усіх тих ескізів.
— Учорашній кросворд мав дуже довге ключове слово, яке починалося на «торт», — каже Сіґне. — Але я ще не закінчила його розгадувати.
— І я ще не закінчив, — озивається Арнольд.
Сіґне округлює очі.
— Ти теж розв’язуєш кросворди? — дивується вона.
— Звичайно! Мозок необхідно тренувати!
— Ха! Раніше треба було починати, — підсміхується Сіґне.
Арнольд не сміється у відповідь. Навпаки, зависає, немов пауза у фільмі. Або як смертельно ображена людина. Та вже за секунду хапається за горло й дивиться на нас вибалушеними очима. Душа падає мені в п’яти. Він задихається!
Я ще не бачив Сіґне такою прудкою. Чесно кажучи, я ніколи не бачив її прудкою — вона завжди була старою жінкою, відколи ми знаємося. Сіґне блискавично зривається з місця і щосили гепає Арнольда по спині, аж спина голосно крекає. Тієї ж миті з Арнольдового рота вилітає чимала грудка торта й приземляється на спину чужому дядькові в смугастому светрі.
Арнольд важко закашлюється і ще довго відсапується.
— Все добре?! — скрикуємо ми з Уле в один голос.
А я ж відчуваю трохи більше відповідальності! Уявляєте, якби Арнольд помер у нашій присутності, саме тоді, коли ми повинні його пильнувати! (Ото втратили б купу грошей!)
— Так, — через силу киває Арнольд, очі йому почервоніли. За якийсь час, коли до нього повертається голос, він серйозно дивиться на Сіґне й каже: — Дуже дякую!
— Та нема за що, — бурчливо відказує Сіґне. — Зрідка випадає приємна нагода потовкти капіталіста…
Отож, коли одна стара пані рятує життя іншому старому панові, треба бути вкрай пильним, бо важко завадити їй піти до нього в гості. Надто, якщо сам старий пан запрошує.
— Мені конче треба допомогти впоратися з кросвордом, — каже Арнольд. — І з пляшечкою шері…
Гм, я налаштований доволі скептично. Але що можу вдіяти? До того ж дідуган якось витримав сотні голих жінок і не сказився. Навряд чи Сіґне зуміє довести його до сказу. Про Сіґне можна сказати багато хорошого, але вона аж
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антон Великий», після закриття браузера.