BooksUkraine.com » Дитячі книги » Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов 📚 - Українською

Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

8
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Зоряна електричка" автора Олександр Юрійович Есаулов. Жанр книги: Дитячі книги. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 66
Перейти на сторінку:
М’які чоботи з червоного сап’яну нечутно ступали по підлозі. Князь, заклавши руки за спину, пройшовся з кута в кут, дорогою зиркнувши на воєводу, хмикнув та продовжив:

— Київ… Київ… Що мені Київ, аже[28] княгиня моя та діти у Холмі? Тут люду доста, буде кому борню тримати, а у Холмі люду зовсім мало. Не для того я Холм будував, щоб бесерменам на поталу віддати. Це ти розумієш? Важко мені, воєводо, ох, як важко… Але іншого виходу не бачу. Відчуваю серцем… Відчуваю… Прийде татарва по першому льоду, це ти правду кажеш. Вони підуть так, щоб траву для коней у степу мати. Рать велика, коней багато, їм кормихатися[29] потрібно. Залишитися мені тут — впасти від стріли татарської, а Галич та Холм без володаря залишаться, та й без дружини. Тоді і Київ, і Холм, і Галич — усе згине під татарським копитом. А якщо ви їх тут, біля мурів, доста покладете, а я паки для Лева королівну від Бели візьму, то, може, і вбояться бесермени на Холм та Галич нападати? А там і силу зібрати можна… Як розумієш, Дмитре?

— Страшний вибір ти мені залишив, княже. Залишитися — смерть, і піти не вмочно.

— Так, воєводо. Правильно кажеш. Тільки мій вибір паки страшніший, адже скажуть потім: перепав князь, накивав п'ятами із дружиною. Але вибору немає, і бисть по тому, — закінчив князь, наче поставив велику жирну крапку, і несподівано запитав:

— А чи добрі були лови?[30]

— Лови? — не одразу второпав воєвода. — Ах, лови… Отрока імали. Чудний такий отрок! Рече, що з напівнічних країн.

— З яких? — посміхнувся князь.

— Мабуть, сам не відає. Мабуть, з вечірніх. Розмовляє чудно, а паче — одяг на ньому чудний також, із тканини небаченої. Там він, за дверима. Його Ратибор охороняє.

— Ну, поклич. Побачимо, що за отрок такий.

Воєвода неспішно пройшов до дверей:

— Агов, Ратиборе! Давай сюди малого! Князь розмовляти з ним бажає…

* * *

Вісімсот двадцятий буй зустрів Флоквела Обламо та Мозю Тcе тишею та водою. Буй було встановлено на маленькому острівці, з усіх боків оточеному безмежним океаном.

— Ото вскочили! — похитав головою Мозя, коли вони за півгодини обійшли увесь острів. — Тут навіть сховатися нема де. Якби Маняма був тут, ми б його вже знайшли.

— Не квапся, — зауважив Флоквел, поліз у кишеню за комунікатором і почав уважно читати текст, що повільно повз екраном.

— Ось так… Цивілізація є, до того ж водяна, зрозумів? Маловивчена, потайна, мову вивчено погано… Зовнішній вигляд… Нічого собі! Дивися, наче русалки! Отже, маємо лізти у воду! А вода, до речі, не дуже тепла.

— М-да… Не пощастило! І де ж тут його шукати? Слухай-но, Флоквеле, адже слідів на піску немає! Ти бачиш? Немає, га?

— А що?

— А те! — загорівся ідеєю Мозя. — Коли б Маняма з буя вийшов, він залишив би по собі сліди! Дивись, он, як ми! — він показав на сліди, залишені спецами на піску. Два ланцюжки слідів чітко видніли вздовж усього берега, по якому вони щойно обійшли острів.

— Ну… Не кажи, не кажи… Тут можуть бути і припливи, і відпливи, дощі, сліди міг занести піском навіть вітер…

— Ти сам віриш у те, що кажеш? Припливи… Дощі… Немає слідів! І шукати тут немає чого!

— Ні, Мозю. Шукати ми будемо. Я розумію, що тобі не надто кортить лізти у холодну воду, але ми рятувальники, і це наш обов’язок. Ми маємо шукати і знайти хлопчика, який потрапив у біду з вини кількох нехлюїв. Так що не забивай мені баки!

Ззаду щось свиснуло. Не встигли рятувальники озирнутися, як на них упала тоненька сітка. За мить вони так щільно в ній заплуталися, що не могли поворухнути ані ногами, ані, і це було найгіршим, руками. Хтось повільно потяг їх до води.

— Мозю, до гравастволу можеш дотягнутися?

— Ні…

— Зараз потонемо… Хто ж це?

— Комунікатор дістав!

Неголосно клацнуло, і сітка зупинилася. Флоквел почув сильний сплеск води і зойк Мозі: «А хай тобі грець!» — знову сплеск, а потім тоненький мінливий свист — і нарешті сітка ослабла. Флоквел насилу виплутався з тонких ниток і звівся на ноги. Він не впізнав Мозю, а це був саме він, тут жодних сумнівів не було, просто той набув подоби тубільця. Видовжений тулуб, гостра голова, невеличкі, але жилаві руки, а найголовніше — замість ніг у нього був широкий хвіст. Мозя скривив грізну мармизу та щось свистів тубільцю. Той відповідав йому таким самим свистом. А коли обидва насвисталися досхочу, Мозя повернувся до Флоквела.

— Їхня планета зветься Сцо. Це — мисливець Тссст. Він ловить сухоперів.

— Кого? — не зрозумів Флоквел.

— Сухоперів, тих, хто живе на суходолі. А потім продає на базарі, бо має годувати родину.

— Нічого собі!

— Він каже, що вперше бачить таких сухоперів, які можуть перетворюватися на нормальних водоживів. Тобто Манями він не бачив.

— Це особисто він не бачив. Запитай його, чи багато водоживів займається ловлею сухоперів?

Мозя знову засвистів. Тубілець замахав короткими руками, закліпав очима й плутано засвистав у відповідь.

— Багато, — переклав його відповідь Мозя, — тому сухоперів залишилося зовсім мало. Великоглави… — Мозя свиснув кілька разів, вислухав пояснення тубільця і продовжив: — Так ось… Великоглави — це представники їхньої влади. Великоглави заборонили ловити сухоперів, аби ті розмножувалися, але родину годувати потрібно, тому на заборону не зважають. А великоглави ловлять таких мисливців і карають. Ось і доводиться на полювання плавати до віддалених островів, де немає великоглавів. Їм добре, вони мають багато всілякої їжі, а ось іншим сутужно. Ось так, Флоквеле, нас ледь не обробили та не продали на місцевому базарчику. Щоб прогодувати родину Тссста.

— Запитай його…

— Та ти сам запитай. У тебе такий самий комунікатор, як і в мене.

Флоквел витяг прилад, сунув у вухо маленький навушник і скривився від тонкого свисту. Однак незабаром вухо звикло. За цей час водожив, віддихуючись, кілька разів з головою занурювався у воду, а Мозя, побоюючись позбутися такого цінного джерела інформації, увесь час міцно тримав його за руку.

— Любий Тссст, — нарешті зміг більш-менш пристойно просвистіти Флоквел, — чи не бачив ти на цьому острові схожого на мене сухопера, тільки трохи меншого?

— До сьогодні я тут ловив тільки один раз і дуже давно. Зловив кілька шестиногів, ось і все. Але це було дуже, дуже давно. Більш я тут не бував і нікого не бачив.

— Ну що ж, — просвистів Флоквел, — тоді ми попливемо разом з тобою на базар. Не бійся,

1 ... 13 14 15 ... 66
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"