Читати книгу - "Безсмертний полк. Священна війна Путіна"

До цього додалася катастрофічна економічна ситуація: руїну національної економіки супроводила запаморочлива інфляція. Росія почувалася розбитою і приниженою, поставленою навколішки.

В одному з дванадцятьох інтерв’ю, даних у 2015–2017 рр. американському режисерові Оліверові Стоуну, Володимир Путін отак розповів про розпад СССР:

«Мені часто дорікають, що я оплакую розпад Совєтського Союзу. Але, по-перше, і це найважливіше, факт, що 25 мільйонів росіян опинилися за одну ніч на чужій землі, — справді одна з найбільших катастроф XX сторіччя»[33].

Річ очевидна, XX сторіччя було свідком набагато тяжчих катастроф, ніж радше цивілізоване й мирне, незважаючи на деякі місцеві конфлікти, розлучення Росії з рештою республік СССР. Але для росіян, які часто займали синекури в армії, КГБ чи апараті Комуністичної партії, це розлучення справді стало катастрофою.

Правду кажучи, становище громадян Російської Федерації було таким, що не позаздриш. За кілька років вони зазнали кількох страхітливих ударів. Унаслідок політики розрядки і демілітаризації, яку ініціював Горбачов і провадив далі перший російський президент Борис Єльцин (1931–2007), військово-промисловий комплекс, серце совєтської промисловості, зазнав глибоких перетворень задля переорієнтації на виробництво товарів повсякденного попиту, які мали набагато меншу вартість. Отже, військовий завод у Тулі, що спеціалізувався з фюзеляжів ракет і набоїв, у результаті конверсії почав виробляти труби й газові плити, а військовий завод у Новгороді — відеомагнітофони. До речі, в мене досі є електричний самовар, виготовлений на військовому заводі. Мало-помалу величезну совєтську армію (2,9 млн осіб) істотно скоротили. Її контингенти, розміщені в Східній Європі, Монголії, на Кубі та в усіх республіках СССР, репатріювали. Десятки тисяч звільнених офіцерів опинилися практично на вулиці: держава не могла ані дати їм квартири, ані забезпечити їх належною пенсією. Але й ті, хто лишився в армії, мали не кращу долю: до середини 1990-х років жалюгідна офіцерська платня, яку, до речі, систематично платили з багатомісячними затримками, хоча офіцери самі оплачували своє харчування, була мізерною й завжди нижчою від середньої заробітної платні, дуже низької в Росії. Війська майже не отримували пального для військових навчань і польотів. За браком грошей для підтримки величезного парку бойових машин тисячі танків, літаків і панцерників для піхоти розмістили на занедбаних землях, без нагляду, а несумлінні офіцери навіть продавали їх у країни, де відбувалися конфлікти. Від тієї ситуації не страждали тільки стратегічні ракетні війська.

У своєму романі «Той, хто знає» знаменита авторка детективів Олександра Мариніна розповідає історію одного офіцера-підводника, що дуже пишався своїм фахом. Змушений піти у відставку на початку 1990-х років, він повертається до дружини, яку доти бачив тільки короткі миті, між двома рейсами, й шукає роботи. Зрештою він став... продавцем джинсів на базарі. Це приниження призвело до краху його родинного життя.

Доля не щадила й цивільних. Унаслідок розриву економічних зв’язків між колишніми совєтськими республіками велике число заводів замкнули свої двері або ж просто перестали давати зарплати. Ця ситуація була надто трагічною в так званих мономістах, де робочі місця забезпечувало одне велике підприємство, часто пов’язане з військовою або важкою промисловістю. Тільки-но це підприємство занепадало або зменшувало обсяг виробництва, все місто опинялося в злиднях. Такою була, наприклад, доля полярного міста Воркути, що належить до Республіки Комі й міститься за Полярним колом. Збудоване працею в’язнів ГУЛАГу, це шахтарське місто з передмістями побачило, що за двадцять років його населення зменшилося вдвічі: 1991 року воно мало 117 000 жителів, а 2018-го ‑ 56 000. Такий стан нагадує стан американських деіндустріалізованих міст, проте в Росії цей феномен сформувався з блискавичною швидкістю. Населення, призвичаєне отримувати від держави зарплату й соціальні блага, лишилося просто кинутим напризволяще.

«Я прикриваю минуле своїм старим серцем»

Але безробіття стало долею не тільки жителів мономіст. Підприємства повсюди закривались одне за одним, тож населення, яке, до речі, постало перед гіперінфляцією, занурювалось у злидні. Ситуація стала погіршуватися ще наприкінці совєтського періоду: запаморочливе падіння цін на вуглеводні на світовому ринку прискорило крах системи. Між 1985 роком (приходом Горбачова до влади) і 1991-м зовнішній совєтський борг збільшився в чотири рази, а золоті резерви зменшилися від 2500 тонн до 240. Дефіцит харчових продуктів і товарів широкого споживання був такий, що перший посткомуністичний уряд під впливом ультраліберального економіста Єгора Гайдара (1956–2009), що й сам кілька місяців обіймав посаду прем’єр-міністра, відмовився від контролю за цінами. Результат був катастрофічний.

Приклад моєї родини дуже переконливий. 1988 року, під час першого візиту моїх батька-матері в Париж, батько врочисто заявив мені, що їхні досить значні заощадження забезпечать йому і матері спокійну старість. Він мав 30 000 рублів, тобто згідно з офіційним курсом близько 50 000 доларів. За ці гроші тоді можна було купити квартиру в Москві, дачу або будинок неподалік від столиці й машину. Наступного року курс рубля упав удесятеро, тобто ця доти кругленька сума дорівнювала 5000 доларів. 1991 року інфляція досягла 160%, а 1992-го — 2508%! На щастя, батько помер раніше, а за свої 30 000 рублів він мав би змогу купити лише пляшку кока-коли.

Люди часто погано харчувались, як свідчить ця жінка на російському сайті “Livejournal”:

«Я з Далекого Сходу, з Комсомольська-на-Амурі (з Зажопинська, іншими словами). Мої батько-мати — актори державного провінційного театру. Початок 90-х років, пам’ятаю, що з їдла вдома були тільки хліб, чай рис, сіль і риба (для довідки, рис через близькість Китаю коштував копійки і завжди був у продажу, а риба восени — виходь на Амур і лови). Більш нічого не було. Ні олії, ні цукру. Дачі ми не мали, тому ніяких запасів теж не було. Зарплату не платили по 6–9 місяців. Батько ночами крутився на «жигулях», приватно розвозячи людей, мати у школах організовувала драмгуртки, щоб бодай які-небудь копійки заробити. Про одяг краще не згадувати... Я доношувала після сестри її одяг взірця 70-х — початку 80-х... Скільки принижень мені довелося стерпіти через це... Скільки мама плакала, не маючи змоги купити нам подарунки на день народження або на Новий рік... Ет... Чорні часи. Бабуся казала, що гірше тільки після війни було...»[34].

Мільйони росіян мають такі самі спогади про той