Читати книгу - "Серед темної ночi"

Послали Зiнька покликати старосту. Прийшов староста з людьми. Подивилися на сiни, подивилися, що в їх нема сала…

— Отут i висiло? — розпитував староста.

— Отут i висiло.

— I забрано?

— А забрано ж, забрано, бодай йому руки покорчило! — кляла стара Сивашиха.

— Мабуть же, його таке забрало, що вже й заховало добре! — сказав староста.

— А мабуть! — додав хтось з людей.

— Шкода ж, коли так, i шукати! — I староста повернув, щоб уже додому йти.

Але Денис зазмагався:

— Як же то так? Таку шкоду зроблено, та й покинути, та й не шукати?

— Та де ж його шукати? — дивувався староста, бо йому не хотiлося клопотатися.

Денис намiгся, щоб потрушено Рябченка. Покликали врядника, пiшли до Рябченка. Той страшенно розсердився, кричав, що вони не смiють його "порочити", не дозволяв трусити i вимагав, щоб Денис заложив десять карбованцiв, а тодi вже й трусив. Денис такий був певний знайти в нього сало, що заложив грошi; десятьох не було, дак хоч три. Хитрий Рябченко радий був i тому.

Почали трусити. Обнишпорили хату, хлiви, город — скрiзь. Нiчого не було. Денис сам по кiлька разiв перекопав усi закапелки i все ж не знайшов сала.

Рябченко радiв: три карбованцi зоставалися йому — несподiваний бариш. А Денис пiшов додому розлютований, бо пропало сало, пропали й три карбованцi. Дома вiн мокрим рядном напався на батька:

— Як собi хочете, тату, а я так далi жити не буду! Нащо ви потураєте Романовi? Розледащiв, нiчого не робить, та ще й краде!

— Як то-краде? — спитався понуро батько, начува-ючися нового лиха.

— А так, що це Романове дiло з салом… та, мабуть, i з кожухом.

— Як то Романове? Хiба в Романа що знайдено? — спитав батько ще похмурiше, хоч у самого тремтiв голос.

— Хоч нiчого не знайдено, та я знаю, що воно його рук не минуло.

— _Та як же ти смiєш це казати? — гримнув батько, зiрвавшися з лави.

Денис глянув на його i аж перелякався: батько стояв перед їм блiдий, очi палали якимсь непевним огнем, увесь аж трусився, стиснувши кулаки.

— Як ти смiєш це казати на свого брата, нiчого не знаючи? У нашiй сiм'ї зроду не було злодiїв i нема, чуєш ти! А ти сам на свою сiм'ю будеш неславу пускати?!

Денис схаменувся, побачивши, яй роздратував батька.

— Та нехай i по-вашому, але нащо ж ми з жiнкою будемо робить на ледацюгу? Або проженiть його, або нехай робить, або мене вiддiлiть! Що це таке справдi?! Ледащу такий потур давати! Це треба розуму рiшитися.

— Мовчи ти, блазню! — знову розсердився батько. — А то я тобi такого дам, що в тебе останнiй твiй дурний розум з голови вискочить! Еч, розумнiший уже за батька зробився! I сам без тебе знаю, що треба робити, i зроблю.

Саме на цю розмову наскочив Роман.

— Слухай, Романе, що я тобi казатиму! — озвався до його батько гнiвно. — Годi вже панувати! Або берись до роботи, або йди собi куди знаєш!

— То що? I пiду! — вiдказав Роман так спокiйно, мов це йому байдуже було. — Пiду в город — там собi швидше службу знайду. Як розвеличались!.. Обiйдемось i без вас!

Повернувся та й з хати.

Вiн цього сподiвався, що таки Денис колись пiд'юдить батька вигнати його, — вiн певний був, що батько це говорив з направи. Ну, та не таке вже воно й лихе. Пiде в город, продасть там сало… Поживе трохи, поки службу знайде… А коли й не знайде… ну, там видно буде, що робити!..

Але Денис на тому не перестав. Мав на Романа велике пересердя i за сало, i за пропащi три карбованцi. Пiшов до Струка та до кума Терешка Тонконоженка i розказав їм усе, що думав про Романа. Тодi втрьох заходилися його сочити: куди той не пiде, то все якийсь з них на нього оком накидає, пасе. Батько ж iз Зiньком нiчого про це не знали, бо звелiв Денис не казати їм про це.

Днiв через два Роман пiшов у город. Так зiбрався й пiшов, що сiм'я й не знала про це, нi з ким i не попрощався, навiть з матiр'ю. У непевних Денисових поглядах вiн бачив, що Денис думає за сало на його, — боявся, щоб не присочив. А тепер, пiшовши нишком, думав, що вже буде i в городi, поки дома побачать, що його нема.

Але три його вороги замалим не назирцi ходили за ним цi днi. I Струк таки присочив його, як вiн подався з дому. Зараз кинувся до Дениса.

Ще Роман тiльки виходив iз села, а вже вони втрьох, пробiгши манiвцями, сидiли бiля дороги в кущах у байрачку.

Недовго й дожидалися: iде Роман та просто в байрачок. Двоє зостались там, де сидiли, а Струк поплазував обережно помiж кущами слiдком за Романом. Вiн був стрiлець, то звик по лiсах до звiра пiдкрадатися.

Роман iшов смiло, не боячись нiчого, Струк рачкував за ним здалека. Ось Роман спинився, озирнувся, — нiкого не побачив. Положив долi свою торбу i почав одкидати хмиз од печерки. Поодкидав i витяг щось велике. Струк догадався, що це сало, i мерщiй метнувся до своїх.

Вони заховалися на доброму мiсцi: Романовi неминуче треба було проз їх iти, бо вони сидiли аж на тому краю байрачка, що до города.

Роман вийшов з байраку на шлях, знову озирнувся туди й сюди, — нiкогiсiнько нема. Тодi швидко пiшов у город.

Троє товаришiв незабаром почули його ходу… от уже й видко його: iде й щось мугиче собi пiд нiс. Сало на плечах.

Одним скоком вони стали круг його.

Роман спинився вражений i одну мить, з несподiванки, не знав, що робити.

— А куди це ти, Романе, сало несеш? — спитався, глузуючи, Денис. — Може, тобi пособити?

Здоровенний Романiв кулак ударив Дениса по уху, що аж каганцi тому засвiтилися. Денис поточився, трохи не впав, а Роман тим часом, кинувши й сало, побiг шляхом.

Очманiвши вiд кулака, Денис на мить спинився, не розумiючи, що сталося. Але зараз же побачив.'

Попереду бiг Роман, а за їм, дуже близько, Струк, а трохи вiддалiк Терешко. Денис кинувся за ними.

Але Роман добре бiгав i незабаром далеко покинув назад себе i Терешка, i Дениса. Тiльки Струк гнався