Читати книгу - "Називай мене Мері..."

Дівчина легенько вивільнила руку.

— Марією батьки назвали. Машкою. Марусею. Скажи, Мері краще звучить.

— Нехай так, — кивнув Кобзар. — Вже трохи розвиднюється. З батьками живеш?

— Це важливо? Я повнолітня, між іншим.

— Бачу.

З вигляду давав їй не більше двадцяти чотирьох. Але при цьому по думки відзначив: життям вже бита. Тож реально Мері могла бути років на п’ять молодшою. І якщо наляканій дівчині менше двадцяти, і вона тиняється київською околицею... Яка ще й неподалік Окружної...

Шукає допомоги в незнайомих.

Цікаво.

На Окружній та довкола неї гуртуються повії.

Вуличні.

Відчайдушні спроби втекти від сутенерів не така вже й рідкість. Кобзар за роки роботи в розшуку досконало вивчив свій район. Часто виїздив на місце, де знаходили понівечене тіло чергової жриці любові, переважно зовсім юної. Так карали за намір вийти з професії, яку обирають, послуговуючись ілюзіями казково-кіношного життя. Постійні клієнти, виїзди на елітні заміські бази, перспектива піти до котрогось «татуся» на утримання. Чарівних казок не виходило, після першого зґвалтування у відповідь на «ні» щодо групового сексу наставало прозріння — разом із безвихіддю.

— Ти на мента схожий, — сказала Мері раптом.

— Багатьох знаєш?

— Чи на бандита, — вона ніби не чула. — Ті ж яйця, тільки в профіль.

— Грубіяниш. Різка надто.

— Помітив? У нас інакше зась. Не вижити, все жорстко.

— У вас — це де, вибачаюсь?

— На Донбасі.

Кобзар повів плечима.

— Так.

Інших слів зараз не знайшов.

— Що — так?

— Нічого. Згадав, де стикався з таким сприйняттям світу раніше. Захищаєшся й нападаєш водночас. Не розбереш, що, коли й до чого.

— Але ти не з наших.

— Був там.

— Де?

Це вже нагадувало допит. Олег незчувся, як почав втрачати ініціативу разом із контролем над ситуацією. Зараз його вело на своїй хвилі дівчисько, яке шукало допомоги й боялося довіритись не тому. Причетності до проституції теж відкидати не слід, та Кобзар уже не був такий впевнений у правильності здогаду.

— Район Гранітного, якщо це тобі говорить про щось.

— А чого ж, говорить. Там війна. Ти воював. Доброволець чи збройні сили?

— Має значення?

Мері похитала головою.

— То Донецька область, Волноваха недалеко. Я з Ровеньків, це вже Луганська. Місто на ровах, якщо чув, — сумно всміхнулася. — Батьки там. Тобто, — прокашлялася й швидко виправилася, — знову там. Утекли звідти, але потім повернулися.

— Ти чому лишилася?

— Що мені там робити? Ми не те, щоб сильно за якусь політику, знаєш... Від війни тікали. Багато таких було, коли все почалося. Потім не прижилися. Нема де жити особливо.

— Ти, значить, знайшла.

— Окрема історія. Не дуже весела. Та хрін з ним! — Мері струснула головою. — Переселенка, біженка, як хочеш. Навіть коли війні кінець, Ровеньки — закрита тема. Не хочу.

— Справа твоя. Хай спершу все скінчиться.

— Ну да.

— Що в тебе сталося? Хтось образив?

— Не має значення. Нащо тобі мої проблеми? Виїхати треба, це правда. Я тут випадково, нікого й нічого не знаю.

— Дурне спитаю, Мері. Раптом... слухай мене... раптом кримінал... Наркотики... Ну, що завгодно. Чому не підеш у поліцію?

— Але ж таки дурне, — дівчина звично різко поміняла тему. — Коли вже на те пішло. Раз познайомилися, все таке. Тим більше, трошки земляки. Ти ж бував у наших краях. — Олегові не здалося, вона пустила бісики. — Коротше, я тобі довіряю. Завезеш? І не питай нічого. Схочу — сама розкажу.

— Не питатиму.

— Грошей немає.

— Розумію. Не заморочуйся. Куди тобі?

— Звідси.

— Десь живеш?

— Туди краще не треба, — тепер її холодна тремка долоня лягла на його руку, ледь стиснула. — Не сьогодні, в усякому разі.

— Куди? На вокзалі ночуватимеш?

Мері промовчала, легка посмішка торкнулася губ.

Кобзар без неї знав відповідь.

Іншої в цій ситуації просто не бачив.

16

— А в тебе тут бардак.

— Це така форма порядку. Бажаючі навести тут лад довго не затримувалися.

— Жінки теж?

— Інтимне питання.

— Швидше особисте.

— Це не схоже на келію монаха.

— Ти був у келії? Справжній? Як ти собі її уявляєш? Як у кіно, отакі склепіння?

Мері зобразила руками півколо над головою, потому скинула куртку. Навіть не шукаючи, де примостити, недбало кинула в куток, на підлогу. Обсмикнула светр, примостилася на дивані скраю. Вперлася руками позад себе, витягнула довгі, як Олег уже встиг роздивитися, ноги. Зухвало гойднула округлим підборіддям.

Ну?

Олег знизав плечами, примостив на комод традиційно куплену пляшку віскі, бовкнув, досі не придумавши, як далі вести розмову й себе загалом.

— Вода на кухні.

— Запивати будемо? О’кей!

Мері посміхнулася. Не розтягнула губи, не скривила кутик рота — саме посміхнулася, широко, щиро, вперше з моменту їхнього знайомства. Тобто, за дві останні години. Цього вечора для Кобзаря багато що відбувалося вперше за тривалий період. Повернувся додому ще до півночі. Поріг барлогу переступила жінка. Нарешті, оцей усміх...

— Так був у келії чи ні?

— От причепилася.

— Чесно, сама уявляла її інакше. Справді бачила тільки в кіно. Все таке старовинне, благочинне, тихе якесь. Сповнене святості.

— Як це?

— Отак, — Мері ледь подалася вперед, розвела руками. — Бабуся була дуже богомольна. Коли згадувалося щось таке, церковне, відразу її кімнатка малювалася, — дівчина засовалася, вмощуючись зручніше. — Ми у своєму будинку жили. Не аж так заможно, але й непогано. Знаєш, спокійно, стабільно. Я завжди знала, що буде наступного дня. За тиждень, місяць... Через рік. Зручно так, розумієш.

— Ну да, — Кобзар теж скинув куртку, трохи подумав, кинув поруч із гостевою. — Впевненість у завтрашньому дні це називається. Або нудьга.

— Краще хай нудно, ніж... — вихопилося в неї, та не договорила, ковтнула замовчане, навіть закашлялася. — Знаєш, до чого я. Баба жила в найменшій, зовсім квадратній. Вікна виходили в сад, і щовесни вона бачила вишневий цвіт. У нас вишні були, яблуні, абрикоси. Треба чути, як воно все пахнуло від травня до вересня. Так, ранньої осені запахи не вивітрювалися. Я дуже любила їх. А в Києві абрикоси не пахнуть.

— Ти ж