Читати книгу - "Це війна!, Ана-Марія Еріш"

Я вже рахую дні до повернення додому. Щоранку прокидаюся з однією єдиною думкою — скільки ще залишилось? І кожного разу відповідь стає трохи коротшою. А лишилося лише п'ятдесят сім. П’ятдесят сім днів — це менше, ніж два місяці. Здавалося б, зовсім небагато, але для мене це ціла вічність. Проте саме ця цифра тримає мене на ногах. Бо тоді я знову зможу побачити своїх батьків, свою улюблену сестричку, яка, певно, вже підросла, змінилася, але я все одно зможу обійняти її, притиснути до себе, як колись. Я зможу побачити Лілі.

Її ім’я виникає в моїй голові частіше, ніж я дозволяю собі зізнатися. Останнім часом я не міг змусити себе думати менше про неї. Вона приходить у сни, з’являється в обличчях перехожих, у випадкових усмішках, у знайомих запахах. Спогади про наш перший та останній поцілунок заполонили усю мою голову. То був мить, яка тривала вічність і закінчилась занадто швидко. А от вона… думаю, про це навіть і не згадує.

Звичайно. Я ж розбив їй серце. Без попередження, без пояснень. Просто обірвав усе. Яка дівчина захоче хоча б спілкуватися з хлопцем після такого? Але я був змушений зробити це. Не тому, що хотів, а тому, що мусив.

По-перше, вона ще замала для мене. Хоча, їй вже двадцять один — доросла, самостійна, розумна. Але це нічого не змінює. Я завжди бачив у ній ту саму юну Лілі з блиском в очах, а різниця у віці для мене тоді здалася прірвою. По-друге, я не хотів, аби вона чекала на мене. Я сам не знав, коли повернуся додому, чи взагалі повернуся. А вона — дівчина молода, красива, щира — і це могло стати доволі серйозною проблемою. Невизначеність — це те, що може зламати будь-які стосунки.

Та я ніколи не казав, що не кохав її. Ніколи. Бо це зовсім не так. Вона потрібна мені. Вона — як повітря, як світло, як надія. І як я не намагався навчитися жити без неї, та в мене нічого не виходило. Весь час тягнуло повернутися назад. До неї. До того, що було. Але я тут. Не через примху чи втечу.

Я тут заради того, аби заробити грошей мамі на лікування. Це те, що не можна було відкласти. І зовсім скоро мій контракт закінчиться. Та як мені поводити себе з нею? Як знову поглянути в її очі після всього?

Вже в який раз я відкриваю соцмережу, з ціллю написати їй. Відкриваю її сторінку, дивлюсь фото, перечитую старі повідомлення, наче шукаю хоч якесь виправдання, аби не натискати «написати». Та ніяк не наважуся. Рука зависає над клавіатурою, серце калатає, а потім — знову тиша.

Можна було б просто спитати як в неї справи, поговорити, залишитися хоча б друзями. Але я занадто слабкий не тільки для того, аби бути з коханою дівчиною, не лише для боротьби за неї. А навіть для того, аби просто спілкуватися. Навіть для цього. Тому я не просто слабкий. Я нікчемний…