Читати книгу - "Це війна!, Ана-Марія Еріш"

І це змусило мене задуматися, адже ми й справді ніколи не проводимо час разом. Окрім репетицій, звичайно. Хоча, раніше було не так. Все змінилося, коли ми прийняли до групи Джеймса. І я дуже хотіла виправити це, та просто не знала як. Але Хантеру цього знати не потрібно, адже це лише моя особиста проблема.                                                                                                                            

- Зрозумів, ти просто не хочеш відповідати. - посміхнувся хлопець. - Знаєш, Тейлор. Ти завжди здаєшся такою веселою та відкритою. Проте, мені здається, що насправді тебе ніхто не знає. Ти не така ідеальна, як здається на перший погляд.                                                                                

- Для чого ти це все мені говориш? - я різко повернулася до нього. - Вирішив якось самовпевнитися  коштом інших?                                                                                                                            

- Ні, просто... - на мить він задумався. - Я це кажу тому, що...                                                              

- Гурт "Paralyzed" прошу підійти до мене. - сказав містер Робінсон, перервавши Хантера.             

А я так і не дочекалася відповіді від нього. І це мене просто вибило з колії. Для чого він це все мені розповідав. Якби це дізналася Лілі, вона б просто сказала, що він закохався. Але ні, адже ми говоримо про Хантера. Та й для такого треба дізнатися людину краще. І немає якихось закоханих поглядів та іншого. Ну добре, я все дізнаюся пізніше.                                                                                             

Увійшовши до кабінету разом зі своєю групою, я присіла навпроти Рорі, а хлопці розташувалися позаду мене. Містер Робінсон же вийшов, адже його терміново покликав директор, пообіцявши вернутися за пару хвилин. В цей час хлопець ж не зводив погляду з нас.                                                              

- Добре, будемо відвертими. Я ненавиджу Джеймса, вашого вокаліста. І чесно, дав би вам найгіршу пісню. - він чомусь дивився саме на мене. - Але чесно, моя совість не дозволила вчинити б так з вами. Адже ви не винні в тому.                                                                                                                            

- Дякую. - тихо сказала я.                                                                                                        

- Досі не можу зрозуміти, чому ви не виженете його. Джеймс створює вам лише проблеми, не з'являється на репетиціях. Ви ж раніше нормально справлялися з однією вокалісткою. - він похитав головою. - Не принесе вам цей хлопець нічого хорошого. Ще згадаєте мої слова.                  

На мить запанувала тиша, адже повернувся декан Робінсон. Проте кожен в цій кімнаті задумався над його словами. У свій час ми прийняли Джеймса до себе лише тому, що круто звучав ще й чоловічий голос в піснях. Він володіє одразу кількома техніками. Але найголовніше — тоді його очі горіли музикою. Він першим приходив на усі репетиції, викладався на повну. І ми відчували це. Та зараз все зовсім по-іншому. Але він став частиною нашого гурту. Та якщо так і піде надалі, нам справді доведеться вигнати його з нашого гурту. І при цьому зберегти дружбу. Сподіваюся, що до цього таки не дійде...