Читати книгу - "Королева пустелі"

товаристві. Міс Вордсворт поводилася стримано. Жінка, за її словами, була створена «для допомоги Адаму» і має навчатися бути «бездоганною до дрібниць». Мимоволі Ґертруда почала вчитися писати каліграфічним почерком і «правильно відчиняти й зачиняти двері». Водночас вона скрізь каталася на велосипеді і вступала в усі гуртки, куди мала допуск. Вона плавала, веслувала, грала в хокей, танцювала, виступала в університетському театрі й у дискусійних клубах та одночасно мусила марнувати цінний час на вишивання. Вона швидко навчилася порівнювати надзвичайні свободи у рідному домі з моделями поведінки світу за його стінами. «Сьогодні я йду на чай до Мері, де познайомлюся з якимось її родичем, деканом Веллінґтона. Вона засмучена, бо міс Вордсворт наказала їй накрити до чаю у загальній вітальні! Це зовсім не те, що приймати гостей у власній кімнаті...». Кімната Ґертруди була простенькою, але незабаром і ліжко, і підлога вкрилися знайомими горами книжок і газет. А через Флоренс Ґертруда попросила садівника прислати їй вазончик підсніжників.

Присутність жінок вносила у функціонування університету елемент неспокою. Жінки не мали права на повноцінну участь в оксфордському житті аж до 1919 року; а в Кембриджі це тривало ще довше. Більшість студентів-сучасників Ґертруди сприймали університет як ряд закритих чоловічих клубів, потрібних для налагодження контактів, корисних для майбутньої кар’єри в армії, парламенті, церкві або імперських колоніях. Жінок у ці «клуби» не допускали так само, як і до суто чоловічих розваг: пияцтва, азартних ігор, верхогонів і флірту. Це була спільнота чоловіків, для чоловіків і під керівництвом чоловіків, присутність жінок викликала у них сум’яття. Це якби поряд були їхні матері й сестри, які, звісно, заважали б поводитися так, як поводяться чоловіки за відсутності жінок.

То були часи, коли навіть ніжки роялів обгортали тканиною, щоб, не дай Боже, не здавалися «провокативними». В Оксфорді ідея про неповноцінність жінок була вбудована в саму систему організації навчального процесу. Щоб відвідувати лекції й складати іспити з певних предметів, жінки мусили подавати спеціальну заяву на отримання дозволу. «Перевантаження [жіночого] мозку», — писав сучасний філософ Герберт Спенсер, — спричинить «пригнічення репродуктивної функції». «Господь створив вас нижчими за нас, і такими ви залишитеся до кінця світу», — гримів декан Джон Бертон у каплиці Нью-Коледжу. Коли один із викладачів, містер Брайт, примусив присутніх у кімнаті жінок сісти до нього спиною, у Ґертруди затрусилися плечі. Її гигикання заразило двох інших студенток, і за хвилину вони вже реготали вголос. Як Ґертруда потім писала батькові, це була проблема містера Брайта, а не її.

Ґертруда працювала сім годин на день, без вихідних, і все одно писала додому:

«Кількість завдань доводить до розпачу. Наприклад, за минулий тиждень я мала прочитати „Життя Ричарда Третього”, ще два томи „Генріха Восьмого”, „Історію” Голлема й Ґріна від Едуарда Четвертого до Ед. Шост., третій том Стаббса, шість чи сім лекцій містера Лоджа; знайти кілька лекцій містера Кампіона за минулий семестр і ще кілька лекцій містера Брайта, а ще написати шість есе для містера Гассела. Як, дозвольте спитати, це можливо?».

І от Ґертруда, плутаючись у просторій чорній мантії і нап’яливши знамениту кутасту «оксфордську шапочку» на туго затягнуте волосся, разом із іншими студентками Леді-Марґарет-Голлу йде через університетський парк у Бейліел-коледж на свою першу лекцію з історії. В аудиторії на лавках уже розсілося зо дві сотні студентів-чоловіків. З вражаючою нечемністю вони відмовилися підвестися зі своїх місць. Натомість студенток провели до професорської кафедри, де вони сіли на вільні стільці. Наприкінці лекції містер Лодж повернувся до студенток і спитав нестерпно зверхнім тоном: «Цікаво, що винесли з лекції присутні юні леді?». Спалахнули зелені очі й пролунала голосна уїдлива відповідь: «Навряд чи ми сьогодні почули щось нове. Ви не сказали нічого, крім того, що писали у вашій книзі». По аудиторії прокотилася хвиля гучного сміху, й атмосфера, можливо, трохи розродилася.

Упевненість Ґертруди Белл у собі була надзвичайною. Якось на усному іспиті вона засперечалася з викладачем про місцезнаходження якогось німецького міста: «Вибачте, але воно — на правому березі. Я там бувала і знаю». Іншого разу вона образила видатного історика, професора С. Р. Ґардинера, перебивши його виступ зауваженням «На жаль, я змушена не погодитися з вашою оцінкою Карла Першого». Коли про це почула міс Вордсворт, здригнувшись, вона пробурмотіла: «Ви хотіли б, щоб така людина сиділа біля вашого ліжка, якщо ви захворієте?». Але Ґертруда й не збиралася бути сестрою милосердя. Вона склала всі залікові іспити навчальної програми за два роки замість звичних трьох, назвала екзамени «пречудовими!» й пішла грати в теніс. Поїхавши до Лондона купувати собі зелену шовкову сукню для балу на честь засновників університету, дівчина повернулася з велетенським солом’яним капелюхом, прикрашеним махровими трояндами. А невдовзі дізналася, що їй буде присвоєно Перший ступінь.

Перший ступінь в Оксфорді — це найвища навчальна характеристика. Другий ступінь надають за старанність у здобутті різнобічних знань і здатність давати логічні та вичерпні відповіді на запитання екзаменатора. Студент «Першого ступеня» має бачити значно далі загальновизнаних теорій; сортувати отримані знання, досліджуючи нові горизонти осмислення; без коливань дискутувати з визнаними у своїй галузі авторитетами. Ґертруда стала першою жінкою, яка здобула Перший ступінь із сучасної історії. Така оцінка її видатного розуму говорить сама за себе.

Університетом гуляв лімерик невідомого автора; цілком можливо, що його склав хтось із чоловіків-студентів, які знали Ґертруду:

Я кряжів над книжками всю ніченьку,

Щоби вирвати з мінусом трієчку,

А дівчисько руде

На «відмінно» здає.

От зараза! Не бачили б віченьки!

Ґертруда вважала себе людиною статечною. Дружина одного з викладачів описувала її як «приму». У цьому віці вона була дуже схожа на Люсі Ханічьорч, вигадану героїню роману Фостера «Кімната з краєвидом» (опублікованого 1908 року): нетерпима, сповнена піднесених ідей, вона бачила себе зовсім не схожою на інших. Ґертруда любила товариство чоловіків і ще в юності почала розвивати в собі звичку гребувати їхніми дружинами, як «тупими собаками». А з іншого боку, вона вибачливо позирала на чоловічі радості так, наче їй було не дев’ятнадцять років, а щонайменше п’ятдесят. «У „Заїзді” біля нас компанія оксфордських чоловіків читала вголос книжку... Судячи з їхнього галасу, читають вони вкрай мало».

Оксфордські жінки цікавили Ґертруду значно більше, ніж подруги шкільних років, хоча одна з її студентських приятельок, Едіт Ланґридж, як і вона, закінчила коледж її Величності. Ґертруді подобалася Мері Телбот, небога директора Кебл-Коледжу, але найкращою подругою для дівчини стала Дженет Гоґарт. Її брат, археолог й арабіст Девід Гоґарт, теж пізніше стане її другом. Дженет