Читати книгу - "Новендіалія"

Вітій якось дивно блимнув на неї, мовби Мора сказала щось таке несподівано кумедне. Хоча нічого смішного тут нема Старий консуляр-супервізор, єдиний міський чільник, якому звітує Нічний Магістрат, опісля давньої особистої трагедії став недбалим та неврівноваженим, і працювати з ним тепер — суща мука.

— Вітій, а сам ти як почуваєшся? — примружилась Мора. — Я чудово розумію всі ризики нашої служби, але твій випадок… Я вже не знаю, що і думати.

Квестор сумно заусміхався.

— І що ж такого особливого ти угледіла в моєму побутовому алкоголізмі? До речі, не маєш нічого від голови?

Мора неуважно помацала кишені і дещо здивовано видобула на світ половинку шоколадки.

— Будеш?

— А давай, — вирішив квестор, — гірше точно не буде.

Мора помилувалася керівництвом, яке спритно розібрало шоколадку на шматочки та запхало двійко за щоку.

— Ну? Так що тебе дивує?

Молода жінка повагалася та, підбираючи слова, і собі взялася за солодке.

— Ти ж знаєш теорію, — нарешті зважилась вона. — Скорбота гоїться, стрес минає, обставини змінюються. Ти маєш нормальну здорову психіку… І не супереч, я своїх психів добре знаю, і ти на них не схожий аж ніяк… Так от, ти давно б уже мусив бути в нормі. Три роки минуло, хіба ні? Таким, як ти, і року достатньо, щоб оклигати. Я просто не розумію, що з тобою коїться.

Квестор опустив похмурий погляд у кавові надра. На очі йому впав сивий чубчик, і це було зворушливо і якось так… безпорадно, чи що.

— Моро, — стиха мовив він, не підводячи очей. — Не муч мене.

Вона гмукнула.

— Не буду. Якщо ти мені пообіцяєш…

Мора не встигла договорити, хоча Вітій і так зрозумів, про що мова. Адже не вперше вже вона просить його як не кинути, то бодай обмежити свої вечірні «запливи». Він здогадався, певна річ, от і зрадів, що вона не договорила. Причім, зрадів аж занадто, від чого навіть суворий проквестор, що якраз був відчинив двері до кабінету, дещо пригальмував.

— О, привіт, Юрчику! — підкинувся Вітій. — Будеш шоколадку?

Бідолашний Горган так і вкляк на порозі.

— Мені зайти пізніше?

— Та ні! — бадьоро виголосив квестор. — Заходь. Що там у тебе?

Юр глянув скоса на своє похмільне начальство, але вирішив не сперечатися. Виклав папку і спритненько вмостився у другому кріслі коло столу.

— Як ми й передбачали, — повідомив він. — Павліна Чарна добре знала покійника Шацького.

— Заручниця? — уточнила Мора.

Юр кивнув.

— Вона була його останньою пасією. Дівчина з багатої сім’ї — торгівля нерухомістю, фондові операції, тощо. Познайомилася з Шацьким у клубі; якийсь час він із нею зустрічався.

Вітій постукав пальцями по стільниці.

— Та-ак. Чи вона знала щось про Яворів клопіт з «умброю»?

Юр коротко знизав плечима.

— Мені вона цього не сказала.

— Тобі?! — ледь не вивалився з крісла Вітій. — З якого це дива ти вирішив її допитувати?

Проквестор зітхнув.

— Шафраник поводився неадекватно, не пускав до свідка нікого, вповноважених там чи ні. Клим не знав, що робити, і, як завжди в таких випадках, покликав мене.

— Це він перестарався, — насупився Вітій. — Однозначно. І як бідна дівчинка пережила твій візит?

— Погано, — зізнався Горган. — Кричала… ой, та ну. Другий раз нехай Мора з нею говорить.

Та глузливо пирхнула.

— А ти зразу не міг здогадатись, як вона на тебе відреагує?

Горган зиркнув спідлоба — холодно і непривітно, аж Мора здригнулась.

— Міг, — відказав той. — Але коли б я глянув на неї пізніше, уже б і сліду не лишилось.

— Сліду? — зацікавився квестор.

— Наслідки вживання «умбри», Вітію. Помірного, тож назавтра ніхто й не побачив би.

— Ага-а… — кивнув начальник. — Отже, знала…

— Імовірно, — погодився Горган. — Крім того, в її гнівних зойках мені почулося дещо нове. Вона стверджувала, що її коханий неодмінно повернеться по мою голову.

Мора та Вітій перезирнулися.

— Як це?

— Оце і я хотів би знати, — мовив проквестор. — Проте, як ви можете здогадатися, деталей я не почув.

Вітій замислено гмукнув.

— Ще щось?

— Все.

— Ну гаразд, — зітхнув Вітій. — Згадаєш щось, зразу мені кажи. А до Павліни тої більше не ходи, я тебе, як людину, прошу. Справді, нехай Мора поговорить, може, зойків буде менше, інформації — більше…

Горган кивнув, підводячись.

— З вашого дозволу. В мене скоро обхід.

— Давай, іди вже.

Грізний проквестор тихо зачинив за собою двері.

— І що ти про це думаєш? — спитав Вітій.

Мора насупилась.

— Про те, що Шацький повернеться? Маячня. Але не можна виключати, що в нього є спільники, які бажатимуть помсти. Хтось же підтримував його в міськраді? До того ж, якщо та дівчина і справді щось знає…

— Угу, — кивнув Вітій. — Я зателефоную Шафранику, нехай виставить за нею подвійну охорону. А коли ти до них зайдеш?

— Не сьогодні. Нехай дівчинка трохи вгамується після останніх відвідин. Мені потрібна спокійна розмова, а не черговий істеричний напад.

Вітій усміхнувся. І треба ж — цілком нормально, а не спроквола, як оце щойно.

— А як же ти даєш собі раду з тими психами, котрих ти так добре знаєш і любиш?

Мора нахилилася ближче.

— Ти знаєш, іноді шоколадка спроможна творити дива.

— Вірю, — розсміявся Вітій. — І, Мора… дякую.

Ех, зітхнула вона, дурко ти, дурко… І що з тобою робити, дурним та гордим?

* * *

Працювати під проводом Фелікса Луці несподівано припало до смаку. Другий проквестор називав такі походеньки серйозним лікарняним словом «обхід», але жодні службові обов’язки, очевидячки, не могли зіпсувати йому розваги. Саме так принаймні сприймалися чаювання у мистецьких кнайпах, відвідини виставок та неформальна штурханина у вестибюлях театрів і буфетах концертних залів. Усюди проноза Фелікс знаходив входи і виходи, всюди мав приятелів, котрі неминуче закликали його на чарочку та розмову про всілякий там символізм та поетику.

Того вечора Фелікс потішив молодого колегу відвідинами андеґраундного клубу «Прозак», де відбувалися дискусії на тему використання наркотичної символіки в драматургії; заради такої нагоди проквестор навіть змінив темні окуляри, призначені ховати червоне око, на скандально-бузкові, від чого митці миттєво вмлівали та визнавали гостя за свого. Що стосується дискусії, то з неї Лука мало що виніс, окрім чадного запаморочення.

— Здається, ваші підопічні цілком щасливі, хіба ні? — дивувався Лука, щойно вони виринули із задимленого, наче аварійна шахта, підвального клубу. — То чого ви їх пасете, коли все гаразд?

Фелікс, прокашлявшись та протерши окуляри, доброзичливо глипнув на супутника.

— Щасливі вони, хе! — усміхнувся проквестор. — Особливо, як наливають задурно… А ти про «умбру» чув?

Лука кивнув.