Читати книгу - "Новендіалія"

— Ну щось таке, — хитнув головою Фелікс. — Митецьке щастя минає надто швидко, а їм же для роботи потрібен перманентний кураж. От і знаходять собі всілякі, як ти кажеш, стимулятори. Талант чомусь погано сполучається з обачністю, і зрештою вони згорають, як суха трава… І добре ще, коли просто згорають. Якось був у нас один клієнт на зразок Шацького, тільки театральний критик. Мав особливий смак до молодих режисерів — чотирьох виїв, доки ми його не перестріли…

— Так ви їх захищаєте нібито?

— Чому нібито? Так і є. Inferi виглядаємо, стежимо, чи не набрався хто труйної «умбри»… Але мало нас, як на весь цей кагал, та й хіба їх, телепнів допильнуєш? Найгірше, звичайно, коли в місті всілякі творчі збіговиська починаються, до яких у нас мерія має велику та незбагненну любов. Метушня, купа народу приїжджого, митці веселі та безконтрольні… Одним словом, амінь.

Війнув холодний, уже по-справжньому осінній вітерець, і Лука щільніше загорнувся в куртку.

— Що, змерз? — співчутливо мовив старший.

Лука, звичайно ж, заперечив, хоча самого вже били дрижаки.

— Ну-ну, — глузливо заусміхався Фелікс. — А ти сам, часом, не митець? Може, малюєш нишком чи, не дай боже, пишеш вірші?

— Вишиваю бісером, — огризнувся Лука.

Фелікс тихо розсміявся.

— Оригінально. Знаєш що, ходім уже до контори. Зараз пізно, і клієнти наші, либонь, по теплих хатах розійшлися чи по клубах засіли до ранку. Однаково зараз нікого немає на вулицях, а скоро в Горгана чергування — нехай уже він їх і ловить.

Начальницький задум видавався на диво розважливим, тож Лука вирішив не сперечатися. Змерз — не змерз, але галасливі та діяльні митці його дещо втомили, тож хлопцеві хотілося бодай би півгодинки посидіти у блаженній тиші.

У конторі Магістрату, проте, шуканого Лука не дістав. Почалося з того, що до офіса вломився похмурий та страхолюдний Мар’ян: з подряпаним носом та вбраний у білий халат з величезною червоною плямою на грудях. Фелікс та Мора відірвались від суперечки над якимось мудрим фоліантом і звели однаково ошелешені погляди.

— Кого це ти? Або хто це тебе? — поцікавився проквестор без зайвої, втім, бентеги.

— Коти, — з огидою відказав Мар’ян, здираючи халат.

— Ти ж їх любиш ніби, — засумнівалася Мора. — І що за пляма? Притис кота до серця, аж той луснув?

Мар’ян гнівно пирхнув. Видно було, що жартувати він не має охоти.

— Феліксе, — заголосив він, — не посилайте мене більше зі швидкою! Я так далі не можу!

— Ну тихо-тихо… — заспокійливо мовив проквестор. — Що вже в тебе сталося?

Обурений Мар’ян повідав колегам сумну історію: виїхавши разом з доктором Домбровичем оглянути потенційного moribundi, він так перейнявся літньою жінкою та її мертвотною безнадією, що, відступивши мимохіть, перечепився через голодного та злого хазяйчиного кота. Мало було впасти писком у настовбурчений скалками паркет, так ще й галасливий поганець додав жару, перекинувши на співробітника Магістрату кухоль з компотом. Домбрович тоді ледь не задушився, аби не спаплюжити скорботну мить недоречним реготом.

— Так що тебе не влаштовує, я не збагну? — знизав плечима проквестор. — Хто тобі винен, що ти в нас такий незграба?

Мар’ян рвучко зітхнув. Таке було враження, що він годен заплакати.

— Та не сталось би такого, ви ж знаєте… просто вона була там одна, уже давно, навіть пил запав, і це її старезне крісло…

Мора звелася, зробила крок до молодого колеги і несподівано сильно вхопила його за вухо. Той ображено пискнув.

— Припини, — суворо кинула жінка.

Мар’ян шморгнув і, обережно вивільнившись, кивнув.

— Припиняю. Тільки можна я не поїду сьогодні до «голуб’ятні»? — стиха попросив він.

— А хто ж тоді поїде? — насупився Фелікс. — Майте совість! Бідоласі Ювену треба хоч би іноді відпочивати!

— Давайте я, — зненацька зголосився Лука.

Всі троє обернулися до нього.

— «Голуб’ятня» — це ж те місце, де ви тримаєте moribundi, доки вони остаточно не згинуть?

Мора примружилась.

— Припустімо. А навіщо тобі туди?

Лука незатишно повів плечима.

— Я так розумію, що мій батько помер саме там? Я хотів би пересвідчитись… е-е… дізнатися, на що воно схоже. Ну і до того ж, повинен же я приносити користь вашій установі, хіба ні?

Мора підійшла ближче і присіла коло Луччиного столу.

— Я не впевнена, що ти вже готовий до цього, — серйозно мовила вона.

— Ну знаєте, — обурився хлопець. — Як споглядати inferi, що згорає на місці, так я, значить, готовий!

— Так не повинно було статися, — відвівши погляд, повідомив Фелікс.

— Та ну! — не повірив Лука. — А нащо ж тоді було кликати вашу «важку артилерію»?

Колеги перезирнулись.

— А по-моєму, він наривається, — невідь-чого розвеселився Мар’ян.

Фелікс та Мора не могли не погодитись. Лука таки сам напрошувався на негаразди, а коли так, то чому б і не піти людині назустріч?

Зрештою проквестор дав дозвіл, і відчутно звеселілий Мар’ян визвався допровадити колегу до місця чергування.

Ніч стояла лунка і видна, і Лука зготувався був до приємної прогулянки дрімотним містом перед тим, як потрапити до загадкової «голуб’ятні»; попри те, що йому вистачило нахабства визватись, він не мав бажання бігти туди стрімголов. Мар’ян, проте, вхопив колегу за лікоть і кивнув на бачений уже фургончик, припаркований з другого боку вулиці, коло університетського архіву.

— Поїдемо. Тут трохи далеченько.

Лука придивився до фургончика. З вікон архіву падало достатньо світла, щоб розгледіти пропонований транспортний засіб.

— На цьому? — здивувався він.

Справді, оздоблення машини погано сполучалося з похмурими діяннями Магістрату: її корпус прикрашали зорі та дракони, а також вежі та лицарі, пофарбовані весело і веселково. Вздовж фюзеляжу в’юнилася стрічечка з яскравим надписом «Тезаурус-тур».

— На цьому, на цьому! — заусміхався Мар’ян. — Це наша службова підвода!

— Так ви що, екскурсії містом водите? — розгубився Лука.

— Бува, що і водимо. Прикриття таке-сяке та і певний додаток до бюджету… Але частіше возимо inferi до відділку. Салон броньований, замки з фірмовим напилюванням, ну й інші приємні несподіванки для постійних клієнтів. Залазь!

Лука гмукнув скептично, проте слухняно вмостився в кріслі коло водія. Мар’ян скреготнув ключем і, мугикаючи, обережно розвернув машину, аби вибратись із вузького провулка. Невдовзі вони виїхали за міські мури, опинившись на кривій вуличці Підзамча, яка бігла вздовж королівського замку, що виглядав о цій порі тьмяним та шпичастим уламком скелі.

Далі їхня дорога вела через міст на другий берег Чайки. Дійсно, неблизький шлях.

— Слухай, Мар’яне, — скористався нагодою Лука, — а чого, коли тобі дами з котами так уже поперек серця, ти не попросиш, щоб тобі іншу роботу дали?

Білявий кривобоко посміхнувся.

— Та я просив. І зараз іще, бач… скиглю час від часу. Тільки