Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Так і спливав час у нас з Айдахо. Вдень і вночі ми тільки й мали втіху — вивчали наші книги. І, безперечно, сніговий буран дав кожному з нас купу усіляких знань. Якби в той час, коли сніг почав танути, ви підійшли до мене й запитали: «Сандерсоне Пратте, скільки коштуватиме вкрити квадратний фут даху бляхою двадцять на двадцять вісім вартістю дев'ять доларів п'ятдесят центів за ящик, — я б відповів вам із тією ж швидкістю, з якою світло проскакує по держаку лопати — зі швидкістю сто дев'яносто дві тисячі миль[70] за секунду. Багато хто може це зробити? Розбудіть-но опівночі будь-кого з ваших знайомих і попросіть його відповісти без роздумів, скільки кісток у людському скелеті, не враховуючи зубів, чи який відсоток голосів слід мати в парламенті штату Небраска, щоб подолати «вето». Відповість він вам? Спробуйте й переконаєтеся.
Яку користь мав Айдахо зі своєї віршованої книги, я не знаю. Та тільки він відкривав рота — і вже лилися прославляння на адресу його винного агента, але мене це зовсім ні в чому не переконувало.
Цього Омара X. М., якщо вірити тому, що просочувалося з його книженції за посередництва Айдахо, я уявляв собі чимось схожим на собаку, який дивиться на життя, мов на консервну бляшанку, прив'язану до його хвоста. Набігається до знемоги, вмоститься, висолопить язика, подивиться на бляшанку і скаже: «Ну що ж, якщо не можемо позбутися її, то дочовгаємо до корчми на розі й наповнимо її за свій рахунок».
До того ж він, здається, був персом. А я ніколи не чував, щоб Персія виробляла щось варте уваги, окрім турецьких килимів і мальтійських кішок.
Тієї весни ми з Айдахо натрапили на багату жилу. У нас було правило: спродувати все й рухатися далі. Ми здали нашому підрядчику золота на вісім тисяч доларів кожен, а потім рушили до цього невеличкого містечка Роуз, на річці Салмон, щоб відпочити, поїсти по-людськи й поголити наші бороди.
Роуз не було копальневим поселенням. Воно розташувалося в долині й відсутністю шуму та розпусти нагадувало будь-яке містечко сільської місцевості. У Роузі була три-мильна трамвайна лінія, і ми з Айдахо цілий тиждень каталися в одному вагончику, вилазячи лише на ніч біля готелю «Вечірня зоря». З огляду на те, що ми й багато попоїздили, і були тепер досить-таки начитаними, ми незабаром стали входити до кращого кола мешканців Роуза, і нас запрошували на найрозкішніші й найвишуканіші вечори. От на одному з таких благодійних вечорів-конкурсів на кращу мелодекламацію[71] і на найбільшу кількість з'їдених перепелів, який був влаштований у будинку муніципалітету[72] на користь пожежної команди, ми з Айдахо і зустріли вперше місіс Д. Ормонд Семпсон, королеву вищого світу містечка Роуз.
Місіс Семпсон була вдовицею й володіла єдиним у місті двоповерховим будинком. Він був пофарбований у жовтий колір. Тож звідки б на нього не дивився, він виднівся так само виразно, як залишки жовтка на бороді ірландця в піст. Двадцять два чоловіки, крім мене й Айдахо, претендували на цей жовтавий будиночок.
Коли ноти й перепелині кістки було виметено з зали, розпочалися танці. Двадцять три залицяльника підлетіли до місіс Семпсон і запросили її до танцю. Я відмовився від танка, але попросив супроводжувати її додому. Тут уже я себе й показав.
Дорогою вона каже:
— Ах, які сьогодні пречудові та яскраві зірки, містере Пратте!
— Зважаючи на їхні можливості, — говорю, — вони мають досить-таки симпатичний вигляд. Он та, велика, знаходиться він нас на відстані шістдесят шість мільярдів миль. Знадобилося б триста шістдесят років, щоб її світло долетіло до нас. У вісімнадцятифутовий телескоп можна побачити сорок три мільйони зірок, зокрема й зірки тринадцятої величини, а якби якась із останніх зникла з неба, ви б продовжували її бачити ще дві тисячі сімсот років.
— Ой! — здивувалася місіс Семпсон. — А я нічого про це й не знала. Дуже жарко!.. Я аж упріла від цих танців.
— То й не дивно, — кажу я, — якщо взяти до уваги, що у вас два мільйони потовидільних залоз, і всі вони діють одночасно. Якби всі ваші потопровідні трубки завдовжки чверть дюйма кожна приєднати кінцями одна до одної, вони б протяглися на сім миль.
— Царице небесна! — знову дивується місіс Семпсон. — Таке враження, що ви описуєте зрошувальний канал, містере Пратте. Звідки у вас усі ці вченні знання?
— Зі спостережень, — кажу я їй. — Подорожуючи світом, я ні на мить не стуляю повік.
— Містере Пратте, — говорить вона, — я завжди обожнювала культуру. Між тупоголових ідіотів нашого міста так мало освічених людей, що я отримую справжню насолоду від розмови з культурним джентльменом. Знаєте, заходьте до мене в гості, коли тільки забажаєте.
Таким чином я завоював прихильність господині двоповерхового будинку. Щовівторка й щоп'ятниці, ввечері, я відвідував її й розповідав про чудеса всесвіту, відкриті, класифіковані й відтворені з натури Херкімером. Айдахо та інші залицяльники міста використовували кожну мить решти днів тижня, що залишалися в їхньому розпорядженні.
Я й не гадав, що Айдахо спробує вплинути на місіс Семпсон прийомами залицяння старого X. М., поки я не довідався про це якось увечері, коли йшов звичною стежкою, несучи господині кошик диких слив. Я зустрів місіс Семпсон у провулку, який вів до її будинку. Її очі іскрилися, а її капелюх погрозливо накрив одну брову.
— Містере Пратте, — розпочинає вона, — цей містер Грін, здається, ваш приятель?
— Уже років із дев'ять, — відповідаю.
— Припиніть стосунки з ним, — говорить вона, — він не джентльмен.
— Зважте, вельмишановна місіс Семпсон, — кажу я, — він звичайний мешканець гір, якому притаманне хамство і традиційні недоліки марнотратника й брехуна, але ніколи, навіть у найкритичніших ситуаціях, у мене не вистачало духу заперечувати його джентльменство. Можливо, своїм невибагливим убранням, нахабством і всім своїм виглядом він і бридкий для
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вождь червоношкірих: Оповідання», після закриття браузера.