Читати книгу - "Смарагд"

Спершу подивилася у вікно, потім — на Данила, який від того погляду глибоко втиснувся у сидіння, згадавши відразу про свої потерті штани, полатані чоботи й виношену куртку. Потім розсердився і демонстративно відвернувся. Дівчина образилася, кілька разів здивовано глянула то на Данилову спину, то на своїх подруг.

Так і їхали мовчки. Юнак заспокоївся і мало не задрімав, аж поки Марго першою не озвалася до нього, ненароком зачепивши ліктем:

— Ой, вибач.

Дань лише кивнув, але дівчина зраділа:

— А ти знаєш Київ? — запитала, ніби між ними тільки-но обірвалася розмова.

— Трохи, — відповів юнак. — А ти? — заговорив, щоб не подумала, що він дикун якийсь.

Марго захоплено розповідала, як вона часто бувала в Києві з батьками. Як її ще маленькою возили до лялькового театру і в цирк. Данило слухав і думав про себе, про батька, культура якого обмежувалася читанням Леніна, про мачуху, байдужу до майбутнього пасинків. Тільки Маріуца наповнювала дитячу душу всім, що надбало за життя її незбагненне серце. Згадалося, як одного разу поклала на столі виделки та столові ножі й почала онуків учити ними користуватися.

— Нащо це ви, бабо? — здивовано запитав тоді Юрко.

— Нащо? — Маріуца обвела всіх поглядом, у якому проступала незрозуміла погорда. — Як умру, то щоб не забували, якого ви роду.

— Циганського, якого ж іще, — вихопилося тоді у Даня.

— Цить! — гримнула на нього Маріуца. — Твій прапрадід був на службі у самого короля венгерського, й ніхто не ліз йому в очі, що циган.

— Даньо, а чому ти ніколи не ходиш на дискотеку? — обірвала юнакові роздуми Марго. Хотіла назвати — Данко, як між собою називали однокурсники, але посоромилась, хоча хлопець знав про своє прізвисько і воно йому подобалося.

— Що я там забув? — Дань знову глянув на свої штани, витерті на колінах до блиску, і знову відчув образу — чи то на дівчину, чи ще на когось.

Марго не помітила того, зиркнула на хлопця й посміхнулася загадково:

— Там весело й дівчат багато.

— То й що? — Даню вкотре закортіло відвернутися, аби не в’язла з розмовами, від яких на душі робилося гірко.

Марго ніби відчула його настрій, посумнішала й замовкла. Через деякий час зітхнула і промовила, мов дорікнула:

— Дивак ти. Може, й за тобою котра сохне.

Він аж рота відкрив, щоб відповісти щось дошкульне, та лише голосно вдихнув, дивуючись дівчині, яка в цю мить ніби знічев’я гралася шкіряними рукавичками й була схожа на кицьку, що зробила шкоду, але усім своїм виглядом запевняла — то не вона. Несподівано у пам’яті зринуло інше дівоче обличчя. Намагався не згадувати Софію, запаморочену гашишем ніч, а коли згадував, відчував сором і незрозумілу провину. Перед ким — не знав, але не перед Софією.

На станції метро «Піонерська» автобус зупинився й більшість пасажирів вийшли. Вийшов і Данило з дівчатами. Стали трохи віддалік і почали радитися, куди їхати далі. Юнак теж прислухався до розмови, бо насправді не знав нічого в цьому величезному місті. Нараз відчув на собі чийсь погляд, обернувся — неподалік побачив купку циган. Вони дивилися на нього й між собою про щось розмовляли. Першим бажанням було — відвернутися, підштовхнути дівчат, аби йшли до метро, але він стояв і дивився.

Одна з циганок щось сказала своїм, і вони замовкли. А жінка посміхнулася й підійшла до нього.

— Шеву, де туке драбу таріел[2], — промовила, запитливо дивлячись йому в обличчя.

— А манге на шти драбуте — ми саро жінав[3], — відповів швидко, відчуваючи на собі погляди інших циган і погляди однокурсниць, які замовкли й дивилися то на нього, то на циганку. Потім котрась засміялася й промовила нарочито голосно:

— О, свій своїх зустрів.

Ті слова прозвучали насмішкувато, та Данило в цю мить подумав про матір, яка, напевно, була чимось схожа на молоду циганку. Може, вона і з її роду. А може, з ними й ходила, адже Маріуца так мало розповіла про матір, та й Лідія — небагато. Циганка деякий час вивчала його обличчя, потім взяла за руку, недобре глянула на дівчат і відвела вбік:

— Ту шаву роману?[4]

І Данило відповів:

— Ми — гаджу[5].

Відповів винувато, мовби когось зрадив у цю хвилину.

Циганка посміхнулася й недовірливо похитала головою, потім обернулася до решти циган, які дивилися на них і про щось тихо перемовлялися. Знову глянула на нього, але тепер у саменькі очі:

— Авен манса[6].

Не знати, що побачила в Данилових очах, та сказала саме ті слова, на які він чекав із самого малку. Може, й несвідомо чекав, але бажання піти з табором жило в ньому завжди, як живе у кожній людині сердечна прив’язаність до свого роду, звичаїв, до рідного слова.

— Данко, ти скоро? — нетерпляче гукнула Марго.

Дань легенько висмикнув руку, і в горлі перехопило, коли промовив:

— Мені з вами не ходити — у мене інша дорога, — сказав те українською, сказав із такою тугою, що молода циганка з жалем глянула на нього й докірливо похитала головою.

Не розуміючи, що з нею відбувається, Марго не зводила очей із Данила й циганки. На якусь мить відчула, як їй хочеться підійти до хлопця, взяти за руку, а циганці крикнути: «Іди геть!» Може б, і підійшла, коли б Данило в цей час не повернувся до гурту.

— Ходімте вже, а то до вечора будемо тут стояти, — сказав до всіх і ні на кого не дивлячись.

Туфлі купив такі, яких дуже хотілося, але купив не в магазині, а в чоловіка, що ніби виринув перед ним з-під землі, коли він, розчарований, виходив з універмагу. Відвів трохи вбік, дістав з-під поли широкого пальто чималий пакет, розгорнув, і Дань аж ойкнув радісно. Хотів поторгуватися, та власник туфель відійшов:

— Я думав, ти серйозний хлопець, а ти — шпана.

— Давай, — наздогнав його Данило й тицьнув незнайомцю в руки гроші.

По дорозі назад радів, наче мала дитина. Намагався думати про те, як наворожить іще й на штани, і від цих думок відступала гіркота зустрічі з циганкою.

Зайшов із сяючим обличчям до кімнати, у якій, окрім нього і брата, жили ще два студенти, поставив перед Юрком туфлі:

— Поміряй.

Але той не міряв, а почав скептично оглядати з усіх боків.

— Що ти роздивляєшся, — посміхався радісно Данило, — хіба не бачиш — «Маде ін не