Читати книгу - "Ненаписані романи"

— Давайте-но ввечері поїдемо ближче до лінії фронту.

… Усю ніч розвідка шукала бодай один неспалений будинок приблизно за п’ятдесят кілометрів від передової; знайшли, хазяїв попередили, що приїде «генерал-майор Іванов, зупиниться на одну ніч, чи не могли б ви переночувати в сусідній землянці?»

Тут, у хаті, Сталін і провів нараду з чотирма комдивами, — ці донесуть до солдатів правду про те, що він, Верховний, був на передовій, але без розголосу, без тріскотні й пропагандистських штучок, а скромно, як і належить вести себе соратникові Леніна, продовжувачеві його великої справи.

Ящик вина привіз начальник його охорони Власик, він же й відкупорював пляшки, частуючи молодих генералів «сапераві» і «хванчкарою».

За обідом Сталін жартував, розпитував комдивів про їхні родини, розповів, як він із Свердловим та Каменєвим жив у засланні — хата була схожа на цю; генерали завмерли, почувши в устах Сталіна прізвище Каменєва, — він говорив про нього спокійно, як про живого й досі партійця, а не про шпигуна…

Попрощавшись з гостями, Сталін попросив Власика закрити пляшки корками: «Не люблю, коли вино видихається… В Грузії старанно стежать, щоб корки було добре пригнано, пора б і нам цього навчитись».

Уранці, як тільки почало світати, Сталін прокинувся, з явним задоволенням умився в дворі, сказав, що час повертатися до Москви, й спитав:

— Сєров, де господарі цього будинку?

— Вони ночували в сусідів, у землянці, товаришу Сталін…

— Ви хоч чимось їм подякували за це?

— Ні.

— Це погано, Сєров. Дуже погано… Людина, позбавлена почуття вдячності, бездуховна… Звичайно, особливо балувати селян не слід, але відзначити добре діло — треба… Подаруйте їм від генерала Іванова грошей…

— Слухаю, товаришу Сталін… Скільки?

— Сто карбованців, мабуть, це дуже багато, — задумливо відповів Сталін. — А от тридцять передайте їм від мене, — в хазяйстві знадобиться…

А тоді буханка хліба на базарі коштувала п’ятсот карбованців…

За нинішніми цінами цей подарунок селянській родині обійшовся б у тридцять копійок…

8

Після того як операція «Багратіон» закінчилася блискуче, Червона Армія вийшла до кордонів тридцять дев’ятого року. (Костянтин Симонов, коли я спитав, чому він не продовжив «Солдатами не народжуються», усміхнувся: «Я воював за визволення моєї Батьківщини. Все, що сталося потім, — новий цикл, з іншими героями й потаємними цілями, але писатиме його хтось інший».)

Сталін запросив на Близьку Дачу маршалів — вирішив влаштувати на їхню честь вечерю.

Коли всі з’їхалися, Сталін привітав гостей у холі, потиснув кожному руку; зупинившись перед Рокоссовським, задумався на мить, мовчки повернувся й вийшов; воєначальники перезирнулися; Жуков підбадьорливо кивнув: «Зараз повернеться».

Справді, Сталін скоро повернувся з букетом троянд, простяг їх Рокоссовському, глухо кашлянувши:

— Це за те, що йому більше за всіх вас перепало.

Розуміти цю фразу можна було двояко: або Сталін мав на увазі тягар боїв (хоча Жукову перепадало не менше), або ж натякнув про той час, коли маршала тягали на допити, вибиваючи показання про належність до «банди троцькістсько-бухарінських шпигунів та диверсантів».

Потім Сталін запросив маршалів на подвір’я, де стіл було накрито по-кавказьки, під смугастим тентом; димилися карські шашлики на вугіллі, смажилася молода козлятина, на старовинних сковорідках, привезених з Кавказу, шипів жовто-вершковий сулугуні.

Вино було з Тбілісі; пляшки запечатані особливим сургучем, це означало: «Перевірено, відповідає кондиції»; ЛСУК — Лікувально-санітарне управління Кремля — перевіряло все, що подавали на стіл Верховному; а втім, ще одна перевірка, негласна, контролювала висновок медиків. Був на столі й коньяк «Варціхе»; горілки стояло лише дві пляшки (Сталін її не пив, але знав, що Толбухін і Конєв коньяк не дуже полюбляють, нехай собі потішаться «білою»).

Вечеря вдалася на славу; гарний тост виголосив Берія; він знав, що цей тост подобається Сталіну, тому розігрував його в особах: «Якось юнак зайшов на старе кладовище в горах і був здивований, прочитавши написи на хрестах та могильних плитах: «Гіві Кварцхава, народився в дев’ятисотому році, помер в дев’ятсот п’ятнадцятому, жив тринадцять років»; «Ладо Гудіані, народився у вісімсот сорок п’ятому, помер в дев’ятсот двадцятому, жив сорок два дні»… Що це воно таке, думає юнак. Як же таке може бути?! А назустріч йому йшов сивобородий мудрець у білому вбранні з посохом. І звернувся до нього юнак: «Скажіть, шановний, чому такі дивні написи на хрестах?» — «Тому, сину мій, — пояснив мудрець, — що вік людей у цьому краї визначається ке роками, прожитими на землі, а годинами дружби!» То вип’ємо ж за дружбу наших маршалів, видатних воєначальників епохи геніального стратега наших перемог Сталіна!»

Розповів свій улюблений анекдот і Молотов: «Чоловік був у гостях, часто припадав до чарочки, а жінка, як і належить усім жінкам, стримувала свого чоловіка: не треба та не треба! Нарешті вона почала благати: «Ну хоч з’їж щось! Он, поглянь, яка гарна булочка!» Чоловік покірно з’їв булочку й зразу ж упав зі стільця, прошепотівши при цьому: «Це твоя булочка винна!»

… Потім танцював Будьонний.

Ох, як же він танцював у вісімнадцятому, коли збиралися вузьким колом; як ішов Ворошилов; який швидкоплинний час, як нестримно тече він, немов пісок крізь пальці…

… Сталій відчував, що вечір удався; рідкісний стан спокою розчулив його, він відкинувся на спинку крісла, трохи витягнув ногу і з примруженою доброзичливістю оглядав гостей: усі свої, ніякої затаєності, недомовленості; сталося те, чого він стільки років добивався: нарешті оточений гвардією, не хтось, а саме вони передадуть поколінням правду про те, що він, Сталін, скрутив шию гітлеризму; кінець- ділу вінець! Це ще треба буде подивитися, з чиєї вини стався сорок перший рік; не тепер, звичайно, тепер не можна заважати людям робити їхню справу, але настане час, і ми знайдемо істинних винуватців трагедії. Генерал Павлов — що? Сошка, дрібнота… Ворошилов недарма розповідав, як він знайшов його в Білорусії, у липні, на польовій дорозі, під дубом, — ноги на сонце виставив, онучі сушив на виду у всіх… «А я ж читав твої донесення, в яких ти проти мене виступав, Павлов, — сказав йому тоді Клим. — Ти ж сигналізував на мене, псевдонімом підписувався, хотів під монастир підвести, недобре…»

… Перед тим як уже треба було роз’їжджатися і коли всі проголосили тости за Верховного, Берія попросив слова; Сталін трохи здивувався: це не за звичаєм стола — просити вдруге тост, але все-таки вважав, що незручно відмовляти, військові можуть цього не зрозуміти, у них своє уявлення про тих, хто на вершині піраміди, немає сенсу це уявлення міняти…

— Товаришу Сталін, я пропоную висловити подяку вашим кухарям, охороні, всім, хто готував