Читати книгу - "Артур і помста жахливого У"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нечутними кроками, вигинаючись, як рожева пантера із мультика, Артур спускається сходами. Якщо не відати, куди він прямує, то можна подумати, що він збирається грабонути банк. Батька на обрії не видно, що вже добре. Артур прискорює ходу і йде на кухню, де, як він устиг помітити, видніється дідова постать. Відчинивши двері, він ледве не збив матір. З несподіванки обоє ойкають.
— Ти мене налякав, Артуре! — докірливо сказала мати, хапаючись рукою за серце, ніби воно збиралося втекти. — Швидше неси до авто свій заплічник: батько на тебе чекає, щоб зачинити багажника.
— Зараз, я попрощаюся із бабусею й дідусем! — відповів Артур, вириваючись із материних обіймів.
— Гаразд! Я на тебе зачекаю! — відповіла вона, підозріливо поглянувши на сина. І Артур розуміє, що відкараскатися від матері йому не вдасться. Та в нього нема часу на хитрощі. Він хапає її за плечі і буквально виштовхує з кухні, встигаючи прошепотіти на вухо:
— Мені треба дідусеві сказати одну таємницю! Це чоловіча таємниця! — і зачиняє двері просто перед її носом. Він розуміє, що діє підступно, і радий би вибачитися, так ніколи.
— Артуре! Хіба можна так поводитися? — сердито промовив Арчибальд.
Дідусь ладен висварити Артура, але побачив на його обличчі такий невимовний переляк, що з тривогою запитав:
— Що сталося?
— Це жахливо! — панічно забубонів хлопчик. — Мініпути! Вони в небезпеці! Вони кличуть мене на допомогу! Треба щось робити!
— Заспокойся, Артуре, заспокойся! — сказав Арчибальд, обіймаючи внука за плечі. — Звідки ти знаєш? Ти отримав листа?
— Так! Ось рисове зеренце! — не перестав хвилюватися Артур. — Мені приніс його павук! Треба негайно діяти — інакше буде пізно. Дідусю, я не можу втратити Селенію! Ти розумієш? Розумієш? — голосно схлипував хлопчик.
— Ну, прошу тебе, заспокойся! Ні з тобою, ні з мі ні путами нічого не сталося! Ніхто нікого не втратить! — упевнено сказав Арчибальд, щоб привести хлопчика до тями. — Кажи все по порядку! По-перше, звідки взявся павук? І що за листа він приніс?
Артур бере дідусеву руку і кладе на долоню рисове зеренце. Потім витягає із задньої кишені лупу, підсовує її Арчибальду.
— Там, на боці рисового зеренця! Написано! Поглянь сам!
— Написано? Що написано? На боці рисового зеренця? Мініпути зазвичай пишуть на листочках дерев, а потім зривають їх і кидають, — пояснює дідусь, надягаючи окуляри.
— Листочок не зміг би знайти мене, він упав би в траву й загубився. Ось чому вони написали на зеренці! Щоб павук приніс просто в руки! — сказав Артур, і йому не відмовиш у логіці. — Ти ось почитай, що там написано!
Поки дідусь поправляє окуляри і береться за лупу, відчинилися двері і увійшов Франсуа. Увійшов, як завжди, необережно, зачепивши дідуся плечем. Рисове зеренце, що лежало на відкритій Арчибальдовій долоні, підлетіло вгору, впало на підлогу і… зникло. Певно, закотилося в щілину між дошками.
— О! Перепрошую! — вибачився батько, — Я не хотів…
Артурові не віриться. Немає жодного прикрого випадку, жодної катастрофи, які б відбулися без батькової участі. Він давно вже мав би стати на чолі клубу шанувальників нещасливих випадків.
Артур падає на підлогу і починає шукати безцінне зеренце.
— Артуре, в чому річ? — спитав незадоволено батько.
— Я… я шукаю подарунок, який я дав дідусеві, а ти його вибив із рук, коли відчиняв двері! — мало не плаче хлопчик.
Батько байдуже знизав плечима.
— Звідки я знав, що ви тут стоїте? Артур зазирнув у всі щілини, але зеренця ніде не було.
— Ну, досить, Артуре! Досить! Нам ще далека дорога… — занервувався батько, хапаючи сина за руку. — Арчибальд має добру лупу, і я певен, що з нею він знайде твій подарунок.
Артур щосили намагається висмикнути руку, але оскільки батькова сила обернено пропорційна його кмітливості, то вирватися йому не вдається.
— Дозволь хоч поцілувати дідуся на прощання! — наполягає Артур.
Батько не може цього заборонити, тому відпускає руку. Опинившись на волі, хлопчик вичікувально позирає то на батька, то на дідуся, сподіваючись, що якщо Франсуа сам не здогадається вийти, Арчибальд його про це попросить. Але дідусь занадто чемний, щоб без причини виштовхати зятя.
Батько чекає на сина, не спускаючи з нього очей. Розуміючи, що тягти далі кота за хвіст немає сенсу, Артур кидається дідусеві на шию і, цілуючи його в щоку, шепоче:
— На рисовому зеренці написано «Допоможіть!».
Подивований дідусь теж цілує внука і шепче йому:
— А ти певен?
Артур цілує дідуся в другу щоку:
— Абсолютно певен! Треба діяти! Арчибальд також цілує внука в другу щоку.
— Я поміркую, що можна зробити… Артур починає все спочатку — знову цілує дідуся.
— Прошу тебе, не дай мініпутам загинути! — шепоче хлопчик схвильованим голосом.
Коли дід з онуком усьоме поцілувалися, Франсуа запідозрив, що вони насміхаються з нього.
— Досить! Час у дорогу! Мені за кермом сидіти! — тоном бувалого водія-дальнобійника заявив батько, перервавши обмін поцілунками і таємну розмову дідуся з онуком.
Арчибальд і Артур знехотя відходять один від одного. Батько із сином прямують до авто.
Доки Франсуа-Арман вкладає синів заплічник у багажник, Артур встигає перезирнутися із дідусем, що вийшов на ґанок провести внука та його батьків.
— Не хвилюйся — я все зроблю! — самими губами прошелестів Арчибальд.
Артур посилає здаля поцілунок дідусеві. Та серце його не вгамувалося.
— Досить! Марш в авто, Артуре! — наказує батько.
Щоб понизити градус напруги, Франсуа усміхається, одначе його усмішки ніхто не помітив. Він так рідко це робить, що вже всі забули, яка на вигляд його усмішка. Адже коли крокодил демонструє свої зуби, ніхто й не подумає, що він так посміхається.
Артур знехотя заліз на заднє сидіння. Батько обійшов авто і, не втримавшись, ще раз провів шматкою по осяйній голові овна, виставленого на капоті. Ніби зараз не він, а золоторунний баран візьметься за кермо.
Мати вже сидить на передньому кріслі. Вона завжди сідає заздалегідь, бо їй потрібно чверть години, щоб прищепити ремінь безпеки. А оскільки її метушня з ременем доводить чоловіка до сказу, жінка набула звичку таким чином уникати конфлікту.
— Якщо тебе знудить, — у мене є паперові мішки! — нагадує мати Артурові таким тоном, яким повідомляють про купівлю шоколадних цукерок.
Зважаючи на швидкість, з якою батько рухається по трасі, він не збирається скористатися мішками, — намагався пояснити матері Артур, але помітив, що вона його не чує. Тоді він відвертається від неї і дивиться через заднє скло на дідуся, що стоїть на ґанку. Саме він може допомогти хлопчикові.
Франсуа займає водійське місці і, потерши долоні, тягнеться
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артур і помста жахливого У», після закриття браузера.