Читати книгу - "На запах м’яса"

й дітки по двору бігають? Стуконе в коричневі ворота, їй відчинить товста неохайна жінка в засмальцьованому халаті: «Толя? Нема чоловіка вдома. А тобі чого?!» Чому вирішила, що в кульгавого дружина – неодмінно товста нечепура? Згадала сильні хлопцеві руки. Збудилася: він… уміє! І болю не було…

Уперед! Спершу магазин знайти. За магазином до яру повернути… Нема в нього нікого: ані предків, ані дружини, дітей!

Оминула облуплений капулетцівський клуб, пішла засніженою вулицею: а немале село ці Капулетці – хат тридцять назбирається, тільки розхристане якесь, розкидане. При асфальтівці ще хати в ряд, а від асфальтівки вглиб домівки, як гарбузи на городі, у довільному порядку стирчать. І тихо… Так тихо, ніби геть нема люду.

Тільки подумала – уздріла дебелу жіночку: пухову куртку розстібнула, ніби літо їй, з-під куртки довга туніка із блистками, гамаші вовняні, на ногах уги чудернацькі. Вийшла зі звичайної хати, замок на двері вішає.

– Добридень, – Майка їй. – А де тут магазин?

– Я – магазин! – Тома око примружила. – Купити щось хочеш? То я відімкну.

Майка намацала в кишені гаманець.

– У вас порошок пральний є?

– І мило господарське. – Тома оперативно замок зняла, двері розчахнула.

– А шоколад? – Майка услід за Томою ввійшла до невеличкого похмурого магазинчика, де впереміш – консерви, чоботи, ножиці…

– У мене тільки манни небесної немає, – похвалилася Тома. – Чого бажаєш?

– Пральний порошок, чорний шоколад… А ложки є? І виделки?

– Ніж туристський розкладний є. Один лишився. Там тобі і ніж, і ложка, і виделка, і штопор, і навіть пилка мініатюрна. Вісімдесят гривень. Береш?…

За дві пачки «Гали», п’ять плиток чорного шоколаду, кіло вівсяного печива і диво-ніж Майка виклала сто п’ятдесят дві гривні. Засмутилася.

– Націнка у вас тут чи що?

Тома брови звела, проштрикнула Майку поглядом.

– А ти часом не та городська, що в мого Петра материну хату на Лупиному хуторі купила?

– Та сама. А що? Не подобаюся?

– Чоловік казав – дитина зовсім, а ти така…

– Яка?

– Розмальована, мов на блядки зібралася, – спокійно відказала Тома.

Майка почервоніла до скронь, дихалку забило.

– Та що ви про мене знаєте… – прошепотіла розгублено.

– А що мені про тебе знати треба? – в’їдливо відповіла Тома. – У мене очі є!

Майка задихнулася, закліпала – земля з-під ніг.

– Протри свої очі! – кинула нахабно. – Корова!

Вискочила з магазинчика – у животі пече. Де вже ті коричневі ворота попід вербами шукати. Брьохала на Лупин хутір, сльозами вмивалася. І всупереч поширеному твердженню зворотний шлях здався Майці набагато довшим. Ех… Були б пальці не попеченими, кулькова ручка, чистий блокнот, записала б: «Друга спроба законтачити з аборигенами закінчилася провалом. І кульгавого не знайшла».

Як місток перетнула, зупинилася. Озирнулася в бік Капулетців, щосили жбурнула в кущі біля потічка файний італійський шпатель із жовтою гумовою ручкою: пропади ти пропадом! Добре, що ніхто не бачив, як вона з тим кульгавим…

Майка повернулася з магазину Реп’яхової Томи й прокляла одразу два населені пункти – Капулетці й Лупин хутір.

Якби гнівні слова в той же час влетіли Богові у вуха, то за дванадцять кілометрів від великого села Добрики, де є сільрада, школа, пошта, автостанція, перукарня, нотаріус Лариса Вікторівна, коноплі на городах і навіть нелегальні гральні автомати в забігайлівці за базаром, замість двох теплих осередків людської цивілізації розстелилися б неорані луки посеред лісів, і тільки одна сіра хатка стирчала б під старими грушами, викликаючи захоплене здивування заблукалих мандрівників: тут є люди?

Люди всюди, всюди люди. Розбурхана Майка драїла підлогу, товкла собі: «А пофіг!» Усередину її світу – чотири стіни – кордон! – ніхто не поткнеться. Навіть добра Уляна…

Випрала старий тюль, що знайшла його у скрині, мокрим – на вікна. І висохне, і розрівняється. Роззирнулася… Кімнатка дякувала, що їй спинку почухали, блищала-посміхалася.

– А круто…

Порозкладала на полиці продукти, що їх поштарка Галя приперла, поряд власні покупки – їжі вдосталь. Спати є де. Тільки впасти намірилася, бо втомилася й пігулки вже не діяли, на грубку зиркнула.

– Дідько! – Останні дрова спалила. А далі що?

Вискочила на ґанок… Хіба взяти іржаву сокиру, спробувати відрубати хоча б декілька гілок від найближчої сосни?

– Гілка гілку не рубатиме…

Обійшла хату, увіп’ялася поглядом у похилену огорожу господарського двору з кількома сараями й загородками. На вістрі відірваної дошки сидів чорнющий, аж синій крук. Дивився на Майку блискучим оком, не лякався.

– Що?! – кинула крукові, відірвала від огорожі прогнилу дошку. – Мені свиней не розводити!

Крук відлетів на метр, вмостився на даху сарая, спостерігав.

– Кльово тобі… Не мерзнеш! – позаздрила Майка крукові. Повалила огорожу, відривала дошки, звалювала на купу в маленькій кімнатці навпроти вхідних дверей.

Уляна до хвіртки підійшла:

– Дитино! Помогти?

– Впораюся!

Поважний Троянов не втримався, гукнув від колодязя:

– Як справи, юна пані?

– Нормально.

Санджив – нахабніший. Вскочив на подвір’я. У дошку вчепився, смикнув.

– Разом веселіше, правда?

– Іди в дупу, – буркнула Майка. – Я з тобою не спатиму.

– Не переймайся дурницями, – відповів. – Мені подобається…

– Що?

– Що ти палиш старі дошки, а не рубаєш дерева.

– Просто в мене нема сил рубати дерева.

– Прости їх… – сказав Санджив.

– Кого?

– Усіх, на кого гніваєшся. Гнів випиває твої сили.

– Хіба погано? Не рубаю дерева…

– А себе?

– Іди геть!

Санджив посунув до хвіртки, усміхався беззбройно:

– Заходь до мене.

– Нащо?

– Подивишся, як я живу.

– І не сподівайся! Не трахнеш!

– Ти – жахлива Ілюзія… – мовив Санджив наостанок.

Майка доповзає до грубки – Господи, та скільки ж уже можна бігати туди-сюди! Пхає в пельку ненажері холодні дошки, безсило валиться на тапчан: «Тепер даси полежати, Лупин хутір?!» Замість відповіді – гострий біль унизу живота. Майка сповзає з тапчана, вилущує з упаковки дві пігулки, та запити нічим: вода скінчилася.

Як жбурнула порожнє відро – миші поховалися. А щоби ти провалився увесь, клятий Лупин хутір! Сльози стерла, вуста зціпила:

– Тільки по воду… А потім… Аж до ранку відпочиватиму.

Відро в зуби – до колодязя. Рукавички забула, попечені пальці відморозила, та зі здобиччю. Повне відро до хати дотягла і так собою загордилася, аж у голові промайнула дурна думка: нагріти води, обмитися, бо потом тхне… Пігулки запила, як впала на тапчан – разом із думками відрубалась. Тільки біла свіча в іржавій консервній банці тріпотіла-тривожилася: задурно хату освітлюю, спить дівча.

Коли зимові присмерки з’їли день, не дали розгулятися вечору-сіроманцю – уже й ніч, від березового гайочка до Майчиної хати обережно наблизився худорлявий кульгавий хлопець у куртці, схожій на матроський бушлат. Тихо переліз через паркан, наштрикнувся на розібрану огорожу господарського двору, зупинився,