Читати книгу - "Українські казки"

Баба йому й каже:

— Е, чорте бісової віри, ти здоровий, може, й справді мене вб'єш. А треба битися по правилах.

— Як, — питає чорт, — по правилах?

— Візьми вила, а я візьму качалку, та підемо у хлів битися.

Увійшли вони у хлів битися. Чорт зачепився за бантину вилами, бо вони були довгі, а баба де влучить у чорта, там і б'є.

Чорт тоді проситься:

— Бабо, голубонько, на тобі вила, а мені дай качалку, та ходімо надвір битися.

Оддав чорт бабі вила, а сам узяв качалку і пішли вони надвір битися.

Чорт махає качалкою кругом себе, а баба його вилами штурхає. Чорт бачить, що біда, та й дав драла!

Прибіг додому, а з нього сміються і геть проганяють: де ж таке видано, що баба два рази чорта обманула, а на третій ще й побила!

Тоді зібрався чорт і пішов собі геть.

Ходив, ходив голодний днів зо три. Зайшов у степ, а там чоловік пеньки корчує. Чорт перекинувся на чоловіка та й каже:

— Здоров, добродію! Чи даси мені хоч повечеряти, як я тобі поможу пеньки корчувати?

— Дам, — каже чоловік.

Чорт так узявся за роботу, що до вечора геть усі пеньки викорчував.

Приїжджає чоловік із чортом додому зайшли в хату. Жінка насипала борщу ріже хліб.

А діти кажуть:

— І я їсти хочу і я їсти хочу!

А той чоловік спересердя і каже:

— Чорта з'їжте!

Чорт перелякався — і з хати! Ото пообідав!

Козаки і смерть

Ішли два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці награє, а другий слухає. Коли один і каже:

— Ой, братику, біда! Смерть іде!

— Ну, то що? — каже другий.

— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!

— Е, ні, брате, не подобає козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й підбіжиш! Будемо вже сидіть. Один раз мати на світ народила, один раз і помирати!

— Якщо так, то й так!

Сидять вони. Підійшла Смерть, та й каже:

— Оце добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас зі світу зжену, косою голови постинаю!

— Стинай, — каже один козак, — на то твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльку покурити!

— Ну, — каже Смерть, — коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!

Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний! Як пішов од нього дух та дим, то Смерть аж набік одійшла.

— Оце, — каже, — який поганий дух! Як це ти таку погань куриш?

— Та що ж, — каже козак, — так мені суджено!

Як розійшовся дим та дух, Смерть знову приступила.

— Ну, — каже, — покурив, тепер я вас обох постинаю!

— Стривай, милостива пані! Дозволь і мені перед смертю табаки понюхати! — каже другий.

— Нюхай, — каже Смерть, — та знай мою добрість.

Вийняв той козак табаку, бере понюшку а сам думає, як би йому зробити так, щоб і Смерть понюхала!..

Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була міцна, що аж у носі крутило.

— А що ж воно, добре? — питає Смерть.

— Та як кому! — каже козак.

— Ану, дай спробувати! — просить Смерть.

— На, милостива пані!

Як нюхнула Смерть, як закрутило їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила!

— Цур же йому, — каже, — яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як це ти таке паскудство вживаєш?!

— Отак, як бачиш! — каже козак. — Мучуся цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано — Бог його знає! Мушу терпіти!..

— А! — каже Смерть. — Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти та й годі, а от ти чхай ще п'ятдесят літ.

Ось так і визволилися козаки від наглої смерті.

Рак-неборак і його вірна жінка

Було це тоді, як раки вміли свистати.

Жили дід та баба, а в них було три доньки — одна краща за іншу. Якось баба сказала найстаршій:

— Ану, візьми коновку[3] та принеси води.

Дочка взяла коновку, зачерпнула з кринички води і хотіла вже йти, але рак-неборак — хап за коновку й не пускає. Дівчина у крик:

— Пусти мене, раче-небораче!

— Не пущу мусиш бути моєю жінкою.

— Ніколи у світі не буду я жінкою клишоногого рака!

І рак-неборак потягнув її у воду.

Баба чекала-чекала старшої доньки, а потім каже середущій:

— Старша десь пропала. Візьми другу коновку та принеси води, бо треба обід варити.

Середуща пішла. Зачерпнула води, але не встигла витягнути, бо рак-неборак — хап за коновку й не пускає.

— Пусти мене, раче-небораче, бо мама буде сварити. Обід треба варити.

— Як підеш за мене, то пущу…

— Ні, я вийду за гарного хлопця, а не за якогось кривоногого рака!

Рак-неборак — сіп її, й дівчина впала у криницю.

Баба вже розсердилася:

— Ач, які вони ледащиці! Видно, там заснули.

Найменша дочка й каже:

— Я піду, мамо, і принесу води.

— Іди, але не сиди там довго.

Пішла менша дочка до криниці, зачерпнула води. А рак-неборак схопив за коновку і не відпускає. Дівчина закричала:

— Ти що, сказився! Ану відпусти, бо мені тут ніколи сидіти!

Рак-неборак відповів:

— Як підеш за мене — відпущу, а як ні — то ні.

— За тебе? А ти будеш мене вірно любити?

— Буду, дівчино!

— Добре. Я вийду за тебе, але скажи, де мої сестри.

— Он вони на толоці рвуть собі косиці.

Дівчина глянула туди — а сестри справді на толоці збирають квіточки.

— Коли приїхати сватати? — спитав рак-неборак.

— У неділю. Наготуємось і будемо чекати.

Молодша донька забрала сестер і пішла додому. Покликала маму і сказала їй на вухо:

— Рак-неборак прийде мене сватати. Я обіцяла стати його жінкою.

— Хай приходить, — відповіла мати.

Настала неділя. На вулиці зібралися люди, бо хотіли побачити, як рак-неборак буде танцювати. Ще такого не було! Чекають-чекають, а жениха нема. Почали вони сміятися:

— У рака-неборака криві ноги. Та ще він задкує — пішов, певно, у другий бік.

Аж раптом земля загуділа і з'явилися парубки на конях. Перед ними на білому коні їхав пишно вбраний красень.

Зраділа тоді молодша донька.

Зліз із білого коня парубок, зайшли вони в хату і посідали за столи. Та й засватали найменшу дочку. А