Читати книгу - "Король Буків, або таємниця смарагдової книги"

дракони разом зі мною та Спартом переховувалися в печерах неподалік Міста. Ніхто не знав, що діяти далі. Панував панічний настрій. Ніяк не могли повірити, що ми вже не вогнедишні, не хотіли усвідомлювати свою безпорадність і немічність. Але про поразку чи капітуляцію ніхто й не думав. Продовжувати боротьбу хотіли всі. Але як?

Звісно, дракони покладали великі надії на мою магію, проте… чи зможу я змагатися з Наритом сам, без підтримки вогнем?

Після довгих суперечок і нарад було розроблено блискучий план проникнення до замку через секретний підземний хід. Титанічними зусиллями дракони вирили його, та ба — землетрус напередодні запланованого нападу зруйнував тунель, а разом з ним і наші сподівання на раптовий напад.

Не лишалося нічого, як наважитися на останній, вирішальний бій, плекаючи надію на те, що Нарит вже святкує перемогу й не жде від нас удару.

Сьгодні, 7-го вогненя, на зорі ми вирушили до замку. Єдине, чим я міг зарадити товаришам-драконам, це зробити на деякий час їх трохи витривалішими і швидшими. Дорогою я проказав потрібні заклинання. Невдовзі ми прибули до Міста.

Але шпигуни чаклуна, крилуни, знають свою справу. Вони виявили драконів, що наближаються, і над Чорним озером нас перестріла Блискавична Ескадра.

Бій був запеклий. Дракони відчули, що це їхній останній шанс, і навіть без вогню одразу знищили багатьох мітлетунів. Вони ракетами кидалися на ворога й просто брали відьмаків на таран. Мої заклинання таки допомогли. Не всім відьмакам вдавалося уникнути зіткнень з розлюченими гігантами.

Проте, навіть помножені магією, сили драконів полишали їх. Драконів у небі ставало щораз менше.

Я сидів верхи на Спартові. Хранитель збив з мітел не один десяток ворогів. Я допомагав йому чарами, напускаючи на відьмаків заціпеніння й змушуючи галуззя мітел випускати листя, що виводило їх з ладу.

Однак через деякий час Спарт уже був єдиним драконом, що тримався в небі. Решта загинули.

Ми відбивалися, як могли, і відьмаків ставало дедалі менше. Та сталася біда…

Під час одного з карколомних повітряних піруетів Спарта з моєї сумки випала Смарагдова Книга. Цієї миті нас зовсібіч оточили відьмаки, і підхопити Книгу ми не змогли.

Коли зажерливі чорні хвилі стулилися над Оберегом буків, я відчув, що втрачаю зв’язок із предковічною силою Книги, й одразу забув усі заклинання. На Спарта тієї ж миті, мабуть, надійшла страшенна втома. Потім довкола нас замиготіли мітли і троси. Дракон почав падати. Далі був удар і — темрява…

Коли я зміг щось усвідомлювати, то збагнув, що лежу понад самим озером. Неподалік побачив Спарта.

Це сталося хвилину тому. В мене болить усе тіло, Спарт, бачу, ледве дихає. Він молодець: зміг— таки дотягти до берега й не впасти в страхітливе озеро. Чи, може, так би було краще — ми б загинули без мук.

Не дуже хочеться потрапити до рук Нарита. Хоча… я ще маю для нього одне закляття! І дуже добре, якщо він прийде по мене й дасть мені змогу використати його. А ось, здається, хтось наближається… Ні, це не Нарит. Це якийсь хлопчак! Може, сама Книга прислала його мені. Так! У мене є ідея! Війну ще не закінчено. Її продовжить новий король!..

— Як бачите, я казав правду про Книгу, — мовив Спарт, коли Гаврик дочитав і закрив щоденника.

— Я одного не збагну, — міркував Гаврик, — у записці Крив говорив про драконів, а тут згадує про якогось нового короля. Нам що тепер, того короля доведеться шукати? Ну, вибачте, з мене досить, я вже нашукався й навоювався.

— Але ж ми знайшли Спарта і драконів, — вигукнула Джульєтта. — Тепер нас багато, ми знаємо, де Книга, тому не треба шукати ніякого короля. Ми самі можемо дати собі раду з Наритом. Тим паче, що він саме знесилений.

— Годі! — обірвав подругу бука. — Спочатку спитай у Спарта, чи він і його дракони готові до війни.

Джульєтта очікуюче-благально поглянула на Хранителя драконів, потім обвела поглядом решту гігантів і втупила в землю свої великі гарні очі. Вона не побачила в поглядах родичів жаги боротися.

— Розумієте, — тихо почав Спарт, — ми вже воювали проти Нарита. Нас тоді було набагато більше, але чим усе скінчилося, ви знаєте. Біда в тому, що дракони не вогнедишні.

Джульєтта підскочила мов ошпарена.

— А я?!

— Що ти?

— Ану, покажи їм, Джульєтто, фокус, — цвірінькнув Петяка.

— Ушквар-норазочок, — додав Понтій.

Джульєтта ушкварила. Вона щодуху потужно видихнула й провела струменем вогню над головами приголомшених драконів.

— Вогнедишні дракони є! — гордо повідомила Джульєтта.

— Ти знаєш, як нам повернути вогнедишність? — зрадів Спарт.

— На жаль, ні, — відповіла дракониця. — Я можу це робити тільки з позавчора. Вогонь десь сам по собі взявся. Ні сіло ні впало…

— У такому разі… ми не полетимо з вами. Я воював з Наритом і знаю, що перемогти його, маючи лише одного вогнедишного дракона, неможливо. Я не маю права вести драконів, які вірять мені, на вірну загибель. Мені дуже прикро…

Петяку викрадено

Гаврик, Джульєтта, Шмигун, Понтій і Петяка поверталися до Міста. Їм так і не вдалося переконати драконів летіти з ними.

Особливо засмутилася Джульєтта. Вона так хотіла знайти Спарта, так вірила в нього, що навіть, так здалося її друзям, заочно встигла в нього закохатися. І ось тепер, коли відлетенців і Спарта було знайдено, вони летять до Міста ні з чим.

Що діяти далі, ніхто не знав.

Вирішили для початку сховатися в печері Понтія, думати, як дістати з дна Чорного озера Смарагдову Книгу й де шукати нового короля буків, про якого писав Крив.

Настрій у мандрівників був пригнічений. До того ж непокоїв Шмигун. Лепрехунові сили танули так само швидко, як роздувався печерний помідор на його нозі.

— Зажди, зажди, угіиряко, — злісно звернувся до паразита Шмигун, — я ще придумаю, як тебе здихатися. Захотів укоротити мені віку, квашена твоя душа! Клянуся своїм черевиком, я ще святкуватиму перемогу. Я тебе вколошкаю…

— Тримайтеся, приземляюсь! — оголосила Джульєтта.

Мандрівники нещодавно проминули Курячий вулкан і підлетіли до вже знайомої річечки. На її березі Джульєтта вирішила перепочити.

Обідали мовчки. На дорогу відлетенці дали їм удосталь медяників і перепічок власного приготування.

Джульєтта за звичкою хотіла була поперчити й посолити наїдки, та враз передумала.

— Що це я роблю? У мене ж більше немає печії. Тепер ці баночки можна викинути геть.

— Ти більше нічого не придумала? — схопився на ноги лепрехун. — Давай сюди, нема чого добром розкидатися.

— Забирай, — байдуже кинула Джульєтта й віддала йому перець та сіль.

— На самих медяниках я довго не протягну, — ховаючи свій новий скарб