Читати книгу - "Чума"

– Скільки ліжок у корпусах?

– Вісімдесят.

– А в місті, слід гадати, хворих душ тридцять, а може, більше?

– Багато хто боїться, а про інших, їх куди більше, просто ще не встигли повідомити.

– А похорони не контролюються?

– Ні. Я дзвонив до Рішара, сказав, що треба вжити найсуворіших заходів, а не відбуватися порожніми фразами, і що необхідно поставити справжню перепону епідемії, а ні – то вже краще не робити нічого.

– Ну й що?

– Він не має відповідних повноважень. А на мою думку, хвороба прогресуватиме.

І справді, вже за три дні обидва корпуси були напхані хворими. За даними Рішара, збиралися закрити школу і влаштувати в ній ще один лазарет. Ріє чекав на вакцину і тим часом розтинав жовна. Кастель повитягував з закамарків усі свої старі книжки і годинами просиджував у бібліотеці.

– Щури здихали від чуми або від якоїсь іншої хвороби, вельми до неї подібної,- зробив він висновок. – Вони розпустили бліх, десятки тисяч бліх, які, якщо не вжити вчасно заходів, рознесуть заразу в геометричній прогресії.

Ріє мовчав.

У ті дні розпогодилося. Сонце випило останні калюжі після недавніх злив. Усе схиляло до безтурботності – і гарна небесна блакить, звідки лилося жовте світло, і гудіння літаків серед дедалі більшої спеки. А тим часом за останні чотири дні хвороба зробила чотири величезні стрибки: шістнадцять смертних випадків, двадцять чотири, двадцять вісім і тридцять два. На четвертий день оголошено про відкриття допоміжного лазарету в приміщенні дитячого садка. Наші співгромадяни, що досі намагалися приховати свій неспокій під веселим жартом, ходили тепер прибиті і якось принишкли.

Ріє надумав зателефонувати до префекта.

– Ужитих заходів недостатньо.

– Мені дали цифри,- мовив префект,- вони й справді тривожні.

– Вони більш ніж тривожні, вони не лишають сумніву.

– Проситиму наказу генерал-губернатора. Ріє одразу ж подзвонив Кастелеві.

– Накази! Тут не накази потрібні, а уява!

– А як там сироватка?

– Надійде наступного тижня.

За посередництвом доктора Рішара префектура попросила Ріє скласти доповідну, яку збиралася переслати в столицю колонії, щоб зажадати розпоряджень. Ріє навів у доповідній цифри, а також клінічний опис хвороби. Того самого дня зареєстровано сорок смертних випадків. Префект на свій, як він висловився, ризик вирішив з наступного ж дня запровадити гостріших заходів. Як і давніше, городян зобов'язували заявляти про всі випадки захворювання, а недужі неодмінно підлягали ізоляції. Будинки, де виявлено хворих, мали бути очищені та продезінфіковані, ті, хто був у контакті із хворими, мали пройти карантин; похорони брала на себе міська влада згідно з особливими вказівками префектури. А ще через день літаком прибула сироватка. Для лікування заслаблих її вистачило. Проте, якщо епідемія поширюватиметься і далі, її явно не вистачить. На телеграфний запит докторові Ріє відповіли, що запаси сироватки вичерпані і вже почато новий випуск.

Тим часом з усіх приміських околиць на базари прийшла весна. Тисячі троянд в'янули в кошиках, розставлених вздовж пішоходів, і над усім містом витав льодяниковий дух квітів. Поглянути – нічого ніби не змінилося. І далі в години пік трамваї були напхом напхані, а вдень ходили порожні й брудні. Тарру і далі спостерігав за дідком, а дідок і далі плював на котів. Як і завжди, Гран вечорами поспішав додому до своєї таємничої праці. Коттар вештався по місту, а пан Отон, слідчий, муштрував свій домашній звіринець. Старий ядушник, як звичайно, пересипав свій горошок, і зрідка на вулицях зустрічали журналіста Рамбера, який спокійно і зацікавлено роззирався навсебіч. Вечорами та сама юрба висипала на тротуари, і перед кінотеатрами шикувалися черги. А втім, епідемія, здавалось, відступила, за останні дні нараховувалося лише з десяток смертних випадків. Потім раптом крива смертності різко пішла вгору. Того дня, коли знову зареєстровано тридцять смертей, Бернар Ріє перечитував офіційну депешу. Подаючи її, префект сказав: «Перепудилися». В депеші стояло: «Офіційно оголосіть про чумну епідемію. Місто вважати закритим».

Частина друга

Відтоді чума, можна сміливо сказати, стала у нас загальною справою. Досі кожен з наших співгромадян, хоч який подив і неспокій викликали ці незвичайні події, займався й далі своєю працею, залишаючись на своєму попередньому місці. І звичайно, так воно й повинно йти далі. А все ж, коли брами міста позачинялися, зненацька і всі разом збагнули, та й сам оповідач серед них, що опинилися в одному й тому самому мішку і що доведеться якось давати собі раду. Уявіть, приміром, що навіть таке глибоке особисте почуття, як розлука з близькою людиною, раптом з перших тижнів стало загальним, усенародним почуттям і поряд із почуттям страху зробилося найбільшою мукою цього довготривалого вигнання.

І справді, либонь, найпомітнішим наслідком оголошення нашого міста закритим було це раптове роз'єднання людей, зовсім до розлуки не готових. Матері й діти, подружжя й коханці, які зовсім недавно гадали, що розлучаються з рідними ненадовго, обмінювалися на пероні нашого вокзалу прощальними поцілунками, напутніми порадами, впевнені, що побачаться через кілька днів або через кілька тижнів, по-дурному легковірні, мало зважаючи за щоденними справами на той від'їзд,- зненацька всі вони побачили, що розлучені безповоротно і вже не можуть ні зустрітися, ні спілкуватися. Бо місто було фактично закрите за кілька годин перед тим, як опублікували наказ префекта і, звісно, годі було врахувати кожний особистий випадок. Можна навіть сказати, що першим наслідком раптової навали епідемії стало те, що наші співгромадяни мусили діяти так, наче вони позбавлені всіх особистих почуттів. У перші ж години, коли заборона набрала чинності, префектуру буквально облягла ціла юрба прохачів, і хто телефоном, хто через службовців висував однаково поважні причини, але водночас однаково неможливі до розгляду. Щиро сказати, тільки через багато днів ми усвідомили те, що в нашій ситуації відпадають усі компроміси і що такі слова, як «домовитися», «послуга», «як виняток» уже втратили всякий глузд.

Позбавлено нас навіть такої невинної втіхи, як листування. Одне, що місто вже не було зв'язане з рештою краю звичайними засобами сполучення, а друге, що новою ухвалою категорично заборонено будь-яке листування, оскільки листи могли стати носіями інфекції. Попервах дехто з привілейованих осіб ще примудрявся порозумітися з солдатами кордону, і ті бралися переслати листи на волю. Одначе таке траплялося лише на самому початку епідемії, коли сторожа ще дозволяла собі послухатися природного голосу жалю. Але за деякий час, коли тим самим вартовим роз'яснено всю серйозність становища, вони навідріз відмовлялися брати на себе відповідальність, бо не могли передбачити всіх наслідків свого