Читати книгу - "Останнiй листок. Оповiдання"

Він допоміг дівчині сісти на стілець біля столу і спитав:

— У вас є чашка для чаю?

— На полиці біля вікна, – відповіла вона.

Коли він повернувся до столу з чашкою, вона, сяючи від задоволення очима, саме їла велику маслину, яку з інстинктом, властивим жінкам, швидко знайшла і дістала з пакунка. Він сміючись забрав її в неї і налив повну чашку молока.

— Спочатку випийте оце, – велів він, – а потім трохи чаю та куряче крильце. Якщо добре себе почуватимете, то завтра з'їсте маслину. А тепер, коли дозволите бути вашим гостем, повечеряємо.

Він присунув до столу другий стілець. Від чаю обличчя дівчини ледь порожевіло і вона трохи пожвавішала. Почала їсти з тою граціозною жадібністю, яка властива голодним диким звірам.

Здавалося, вона вважає присутність юнака і допомогу, яку дістала від нього, цілком природним явищем. І це не тому, що вона нехтувала умовностями: просто пережите давало їй право відкинути все штучне в людській істоті. Але поступово сили та спокій повернулися, разом з ними повернулась свідомість того, що треба додержуватись деяких умовностей.

Вона почала розповідати йому про себе. Це була одна з тисячі маленьких історій, які щодня трапляються в місті – розповідь про звичайну продавщицю з низькою платнею, про штрафи, від яких зростають прибутки магазину, про хворобу і втрачену роботу, про розбиті надії і, зрештою, про те, як у зелені двері постукала Пригода.

Але Рудольфові ця розповідь видалася такою ж величною, як «Іліада» або найкращі сторінки роману «Випробування любові Джуні».

— Тільки подумати, що вам довелося пережити це! – вигукнув він.

— Це був просто жах, – сумно мовила дівчина.

— Невже у вас немає ні родичів, ні друзів у місті?

— Немає нікого.

— Я теж самітний на світі, – сказав Рудольф, помовчавши.

— Я дуже рада, що це так! – швидко сказала дівчина.

Юнакові було приємно це почути.

Несподівано повіки дівчини стулились, і вона глибоко зітхнула.

— Страшенно хочеться спати, – сказала вона. – Мені так гарно.

Рудольф підвівся і взяв свій капелюх.

— Ну, тоді на добраніч. Вам треба поспати.

Він подав руку, вона взяла її і промовила «на добраніч». Але в її очах було таке красномовне, щире і зворушливе запитання, що він відповів:

— Завтра я зайду, побачу, як ви тут. Вам не так легко буде позбутися мене.

Потім, коли Рудольф ступив уже до дверей, вона спитала, як він потрапив до неї, ніби причина цього була куди менш важлива, ніж сам факт його появи.

— А як це сталося, що ви постукали до мене?

Він глянув на неї, згадав про картки й відчув, як у ньому прокинулись ревнощі. А що якби ті картки попали не йому, а якомусь іншому шукачеві пригод? І Рудольф вирішив, що вона ніколи не повинна узнати правду. Він ніколи не скаже їй, що знав, до яких хитрих витівок змусило її вдатися нещастя.

— Один з наших настройщиків фортепіано живе в цьому будинку, – сказав він. – Я помилився і постукав у ваші двері.

Останнє, що він побачив, зачиняючи зелені двері, була її усмішка.

Біля сходів Рудольф зупинився і зацікавлено оглянувся довкола. Потім пройшов до кінця коридора, повернувся, піднявся на поверх вище. Всі двері, які він побачив у будинку, були пофарбовані в зелений колір.

Здивований, він вийшов на вулицю. Фантастично вдягнений негр стояв на тому ж місці. Рудольф підійшов до нього, тримаючи в руці обидві картки.

— Скажіть, чому ви дали мені ці картки і що це мало означати? – сказав він.

Широка доброзичлива посмішка негра продемонструвала чудову роботу його хазяїна-дантиста.

— Це он там, бос, – мовив він, показуючи кудись убік. – Але, мені здається, ви трохи запізнилися на першу дію.

Глянувши туди, куди показував негр, Рудольф побачив над входом до театру сяючі електричні літери реклами нової вистави:

«ЗЕЛЕНІ ДВЕРІ».

— Мені казали, що це прекрасна вистава, сер, –вів далі негр. – Агент, який рекламує її, подарував мені долар, щоб я роздавав його картки разом з докторськими. Можна запропонувати вам одну картку доктора, сер?

На розі кварталу, де Рудольф жив, він зайшов у бар, щоб випити кухоль пива і купити сигару. Закуривши, вийшов на вулицю, застебнув пальто, зсунув на потилицю капелюх і твердо промовив, звертаючись до ліхтарного стовпа:

— Все одно я вірю, що це рука Долі вказала мені шлях, як знайти її.

Такий висновок, якщо взяти до уваги описані обставини, безсумнівно, дає нам право зарахувати Рудольфа Стайнера до справжніх послідовників Романтики і Пригоди.

Примітки

1. Лора Джін Ліббі (1862–1924)–американська письменниця, автор популярних свого часу сентиментальних романів.

Незакінчена оповідь

Тепер ми вже не стогнемо і не посипаємо голови попелом, коли чуємо про геєну вогненну. Бо навіть проповідники починають говорити нам, що бог – це радій, ефір або ще якась суміш з науковою назвою, а найгірше з усього, що жде нас, грішних, у майбутньому, – це хімічна реакція. Приємна, звісно, гіпотеза, але ж ми ще не зовсім позбулися старого релігійного страху.

Є тільки дві речі, про які можна говорити довго, давши волю фантазії і не боячись спростувань. Можна розповідати про сни і можна переказувати те, що ви чули від папуги. Ні Морфея, ні птахів суд не визнає правомочними свідками, і тому ніхто із слухачів не наважиться причепитися до вашої розповіді. Так от, темою моєї розповіді будуть сновидіння, і за це я прошу вибачення у папуг, лексикон яких, здається мені, надто обмежений.

Я бачив сон дуже далекий від сучасного критичного напрямку, бо в ньому було дещо спільне з старою, поважною небіжчицею – теорією страшного суду.

Гавриїл просурмив, і тих із нас, хто не відразу відгукнувся на його поклик, притягли на допит. З одного боку я помітив купку професійних поручителів в урочистому чорному вбранні з застебнутими ззаду комірцями1. Не все, видно, було гаразд із їхнім майновим цензом, бо не скидалося на те, що вони збираються взяти нас на поруки.

Крилатий ангел-полісмен підлетів і взяв мене за ліве крило. Поруч з нами стояла купка, здавалося, дуже заможних привидів, яких теж викликали до суду.

— Ви з цієї зграї? – спитав полісмен.

— А хто вони такі? – в свою чергу