Читати книгу - "Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я зупинив машину біля його двору і привітно помахав його дружині, котра працювала в саду… виривала моркву, чи щось таке… і мугикала якусь мелодію, якої я не знав.
Мугикала. Так… Це було за десять років до того, як я нарешті дізнався, що то був за звук: неначе Гінзберг зі своїм Ом намагався заглушити мене. Там не було ніякої старої жінки; то був сам доктор власною персоною, а його наспівування – несамовита спроба витіснити мене зі своєї над свідомості.
Я кілька разів пробував пояснити все собі: просто сусід, який прийшов запитати поради доктора про те, як правильно приймати ЛСД. У мене, в кінці кінців, була зброя. І я любив стріляти, особливо вночі, коли було чітко видно, як блакитний вогник виривався з дула, заповнюючи все навкруги шумом… Мені подобались кулі, подобалось, як ці маленькі шматочки свинцю летіли зі швидкістю 3700 футів за секунду.
Але я стріляв тільки по найближчому пагорбу, або й просто в темряву. Я нікому не хотів нашкодити; мені просто подобались ці маленькі вибухи. Я завжди намагався вбити не більше, ніж зможу з’їсти сам.
«Вбити?» я зрозумів, що ніколи не зможу пояснити це слово істоті, що порається зараз в саду. Чи їло воно колись м’ясо? Чи може воно провідміняти слово «полювати»? Чи воно розуміло, що таке голод? Чи усвідомлювало той факт, що того року мій дохід становив у середньому 32 долари на тиждень?
Ні… жодної надії на порозуміння в цьому місці. Я зрозумів це, але вже після того, як мугикання доктора супроводжувало мене весь шлях назад до машини. Забудь про ЛСД, подумав я. Подивись, що воно зробило з цим бідним виродком.
Тож, я сидів на траві й ромі десь із півроку, аж поки не переїхав до Сан-Франциско і не потрапив до одного місця під назвою «Аудиторія філмора.» Це було саме воно. Один сірий шматочок цукру і БУМ. Мені здалось, що я знову потрапив до саду доктора. Не матеріально. Це було так, неначе я пробився через розпушену землю, мов гриб-мутант. Жертва Нарковибуху. Справжній фрік, який жере все, що знаходить. Пам’ятаю один вечір у «Матриці», коли якийсь чувак прийшов з великою торбою за плечима і почав кричати:
«Хтось хоче ЛСД? У мене є всі інгредієнти. Треба просто десь його приготувати.»
Директор відразу ж накинувся на нього, бурмочучи «Охолонь, охолонь, ходімо до кабінету.» Після того я більше ніколи його не бачив, але перед тим, як його забрали геть, він устиг роздати зразки. Великі білі капсули. Я пішов до туалету з’їсти свою. Спочатку тільки половинку, подумав я. Гарна ідея, але її важко втілити, зважаючи на обставини. Я з’їв половину, але розсипав решту на рукав своєї сорочки… А потім, роздумуючи, що з цим робити, побачив як зайшов один з музикантів. «Щось сталось?» запитав він.
«Ну,» відповів я. «Ця біла штука у мене на рукаві – це ЛСД.» Він нічого не сказав, тільки схопив мене за рукав і почав смоктати. Мальовнича сцена. Я подумав про те, що б сталося, якби якийсь біржовий маклер застав нас за цим заняттям. Нахуй його, подумав я. Якщо пощастить, цей випадок зіпсує йому все життя – він завжди думатиме про те, як за вузькими дверима туалету його улюбленого бару, двоє мужиків ловлять кайф від речей, яких він ніколи не знатиме. Чи наважився б він присмоктатись до рукава? Певно ні. Все окей. Просто прикинься, що ти ніколи цього не бачив.
Дивні спогади цієї неспокійної ночі в Лас-Вегасі. Це було п’ять років тому? Шість? Здається, наче це було в іншому житті, в іншій епосі – вершина, на яку ми більше ніколи не підіймемося. Сан-Франциско середини шестидесятих було надзвичайним, особливим місцем. Може, це нічого не значить. Зараз, можливо, вже й ні… немає жодних пояснень, жодних слів, котрі могли б передати усвідомлення того, що ти був там і жив саме в той час. Що б це не значило…
Важко знати справжню історію через усе накручене на неї лайно, але навіть, не будучи впевненим у «історії», здається цілком справедливим подумати, що у всі часи енергія всього покоління виплескується яскравим спалахом через причини, які в той момент толком ніхто не розуміє і які навряд чи колись будуть пояснені. Мої найяскравіші спогади про ті часи прив’язані до якоїсь однієї, чи може й п’яти, а то й сорока ночей, чи може дуже ранніх ранків, коли я виходив з «Філмора» напівживий і замість того, щоб їхати додому, направляв свою 650 Блискавку по Бей брідж на швидкості сто миль на годину одягнений у футболку «L.L. Bean» та куртку… проривався через тунель Острова Скарбів під ліхтарями Оукленду, Берклі та Річмонда, не зовсім впевнений, де варто звернути (завжди глухнувши на шлагбаумі, тому що я був занадто неадекватний, щоб увімкнути нейтральну передачу, поки рився в кишені в пошуках монеток)… але я завжди був упевнений, що немає різниці куди я їду, адже всюди будуть люди, такі ж навіжені, як і я: жодного сумніву в тому…
Моїм місцем призначення у будь-яку пору доби завжди було безумство. Якщо не по дорозі в Бей, тоді до Голден Гейту, або нижче на 101 вулицю до Лос Альтос чи Ла Хонди… Всюди можна було повеселитись. Всіх тоді охоплювало спільне фантастичне почуття того, що все, що ми робили, було правильним, що ми були переможцями.
Тоді це було ключове почуття – невідворотна перемога над усім Старим і Злим. Не військовими методами; нам це не було потрібно. Просто наша енергія домінувала. Не було ніякого сенсу в тому, щоб воювати на жодному з боків. У нас був імпульс; ми були на гребені високої та прекрасної хвилі.
А тепер, менше, ніж за п’ять років, можете піднятись на будь-який пагорб Лас-Вегасу, поглянути на захід і ви побачите слід від води – це місце, де наша хвиля розбилась і відкотилась назад.
9. No Sympathy for the devil… Репортери заганяються?.. Політ у безумство
Рішення втекти прийшло раптово. Чи може й ні. Певно, я давно вже підсвідомо планував зробити це і просто чекав слушної нагоди. Нагода
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії», після закриття браузера.